Сезон гроз - страница 73

Вийняв з саков коробку з еліксирами. Мессір Люппі, вже спакувавшись, приглядався і хитав головою.

— Декокти не допоможуть, — заявив. — Не допоможе ні лжемагія, ні знахарські штучки. Це все шарлатанство. Я, як медик, змушений протестувати.

Геральт повернувся, глянув. Медик вийшов. Поквапом. Спотикнувся на порозі.

— Четверо до мене. — Відьми́н вийняв корок з флакону. — Тримайте його. Франсе, затисни зуби.

Вилитий на рану еліксир дуже запінився. Констебль пронизливо зойкнув. Геральт почекав хвилину, вилив другий еліксир. Цей теж пінився, а, крім того, сичав і димів. Торквіл закричав, замотав головою, напружився, закотив очі і знепритомнів.

Бабуня вийняла з торбинки горщик, вибрала звідти жменю зеленої мазі, наклала грубим шаром на кусень складеного полотна, прикрила рану.

— Живокіст, — вгадав Геральт. — Мастика з живокосту, арніки й нагідок. Добре, бабуню, дуже добре. Ще б придався звіробій, дубова кора.

— Ти ся подиви, — перебила бабка, не піднімаючи голови з-над ноги констебля. — Буде мене травництва вчив. Я, синцю, ще тоді травами лікувала, як ти під стіл пішки ходив і котові казав: «Вуйку, посуньтеся». А ви, хлопчиська, відступіть, бо світло мені заслоняєте. І смердите так, що простигосподи. Міняти онучі слід, міняти. Хоч вряди-годи. Марш з кімнати, кому кажу?

— Ногу треба буде знерухомити. Вкласти у довгі лубки.

— Я казала не вчити мене. І сам теж надвір забирайся. Чого тут ще стоїш? Чого чекаєш? На подяку, за те, що ти великодушно своїми відьми́нськими ліками пожертвував? На обіцянку, що він до кінця життя не забуде?

— Хочу щось у нього запитати.

— Присягни, Геральте, — зовсім несподівано обізвався Франс Торквіл, — що ти до них доберешся. Що їм не даруєш…

— Дам йому щось на сон і від гарячки, бо марить. А ти, відьми́не, вийди. Почекаєш перед хижею.

Не чекав довго. Бабка вийшла, підтягнула одіж, поправила зсунутий вінок. Сіла біля нього на призьбі. Потерла стопою об стопу. Вони були в неї дуже малими.

— Спить, — сповістила. — І, либонь, виживе, як нічого злого не зайде, тьху, тьху. Кістка зростеться. Ногу ти йому відьми́нськими чарами вирятував. Кульгати буде і на коня, видається мені, вже не сяде, але що дві ноги, то не одна, хе, хе.

Сягнула за пазуху, під вишиваний кептарик, і ще сильніше запахла зіллям. Витягнула дерев’яну коробочку, відкрила. Повагавшись хвилю, підсунула Геральту.

— Нюхнеш?

— Ні, дякую. Не вживаю фіштеху.

— А я… — травниця втягнула наркотик до носа, спершу до однієї ніздрі, потім до другої. — А я, овшім, вживаю помаленьку. Дідьчо добре робить. Голова краще варить. На довгий вік помагає. І на вроду. Лиш подивися на мене.

Подивився.

— За відьми́нський лік для Франса, — бабка протерла засльозене око, потягнула носом, — дякую тобі, не забуду. Знаю, що ви ті декокти ревно пильнуєте. А ти їх вділив йому, не вагався. Хоч через то може тепер тобі самому забракнути. Не боїшся?

— Боюся.

Вона повернула голову профілем. Справді, була колись гарною жінкою. Але дідьчо давно.

— А тепер, — відвернулася, — кажи. Про що ти хотів у Франса запитати?

— Дурниця. Він спить, а мені в дорогу час.

— Кажи.

— Гора Кремора.

— Було відразу з тої бочки. Що хочеш знати про ту гору?

* * *

Хата стояла доволі далеко за селом, під самою стіною бору, ліс починався відразу ж за огорожею саду, повного дерев, що аж вгиналися від яблук. А у всьому іншому — сільська класика: стодола, шопа, курник, кілька вуликів, город, купа гною. З димаря сочилася смужка ясного і приємно пахнучого диму.

Цесарки, які метушилися біля паркану, побачили його першими, наробили галасу на всю околицю. Діти, що крутилися на подвір’ї, — троє — побігли в бік хати. В дверях з’явилася молодиця. Висока, русява, у запасці поверх домотканої плахти. Він під’їхав ближче, зсів з коня.

— Добрий день, — сказав. — Господар вдома?

Діти, самі дівчатка, вчепилися маминої плахти і запаски. Молодиця дивилася на відьми́на, а в її погляді не було й сліду приязні. Не дивно. Добре бачила руків’я меча над плечем відьми́на. Медальйон на шиї. Срібні цвяхи на рукавицях, які він ніскільки не приховував. Навпаки, демонстрував їх.

— Господар, — повторив. — Отто Дуссарт, себто. Справу до нього маю.

— Яку?

— Особисту. Вдома?

Вона дивилася мовчки, ледь схиливши голову. Як він оцінив, врода її була селянського типу, тобто, могло їй бути і двадцять п’ять, і сорок п’ять. Точніша оцінка, як у більшості селянок, була неможливою.

— Вдома?

— Нема.

— То почекаю, — він закинув вуздечку кобили на жердину, — аж доки повернеться.

— Може вернутися пізно.

— Якось витримаю. Хоч, по правді, волів би в хаті, ніж під плотом.

Молодиця якусь хвилю міряла його поглядом. Його і медальйон.

— Гість в дім, — сказала врешті. — Прошу.

— Запрошення приймаю, — відповів звичайною формулою. — Закону гостинності не порушу.

— Не порушиш, — протяжно повторила вона. — Але меч носиш.

— Робота така.

— Мечі калічать. І вбивають.

— Життя теж. То як там із запрошенням?

— Прошу до кімнати.

Входилося, як і звичайно в таких домівках, через темні й захаращені сіни. Сама кімната виявилася досить просторою, ясною й чистою, стіни тільки поблизу печі й димаря носили сліди кіптяви, а у всіх інших місцях тішили очі білизнóю і кольоровими килимками, також всюди висіли мудро розписані миски й інший посуд, пучки зілля, косиці часнику, вінки паприки. Ткана завіса відгороджувала кімнату від комори. Пахло кухнею. Себто капустою.

— Прошу сідати.