Сезон гроз - страница 72
Майстер Дегерлюнд був поміщений ad interim з таємною локалізацією, де проходить курс лікування і продовжує свої дослідження.
Вважаючи справу закритою, прагнемо звернути увагу Капітулу на особу констебля Торквіла, що веде слідство у справі інцидентів у Темерії. Констебль Токвіл, підлеглий бейліфа з Горс Веллену, досі відомий як сумлінний функціонер і фанатичний прихильник законності, виявляє у питанні інцидентів у вищезгаданих селищах надмірну старанність і прямує дорогою, з нашої точки зору, неналежною. Слід вплинути на його керівництво, щоб воно дещо зменшило його запал. Якби ж це не подіяло, слід провести люстрацію картотеки констебля, його дружини, батьків, дідів, дітей та інших членів родини з точки зору особистого життя, минулого, судимостей, майнових справ та сексуальних уподобань. Рекомендуємо контакт з адвокатською канцелярією «Кодрінгер і Фенн», послуги якої, якщо я вправі про це нагадати Капітулу, використовувались три роки тому з метою дискредитації та компрометування свідків у процесі, відомому як «зернова афера»
Item, прагнемо звернути увагу Капітулу, що у справу, яка є предметом обговорення, на жаль, був уплутаний відьми́н, відомий як Геральт з Ривії. Він був безпосереднім свідком інцидентів у селищах, також маємо підстави припускати, що він зв’язує ці події з особою майстра Дегерлюнда. Цього відьми́на аналогічно слід було б втихомирити, коли б він почав занадто заглиблюватися у справу. Звертаємо увагу, що асуспільна позиція, нігілізм, емоційна розхлябаність та хаотична особистість згадуваного відьми́на можуть стати причиною того, що самого попередження буде non sufficit і необхідно буде вдатися до екстремальних засобів. Відьми́н знаходиться під нашим постійним наглядом і ми готові використати такі засоби, звичайно, у випадку, якщо Капітул їх схвалить і рекомендує.
Сподіваючись, що попереднього пояснення Капітулу буде достатньо для закриття справи, bene valere optamus і висловлюємо свою найглибшу повагу.
Від імені дослідницького колективу Комплексу Ріссберг
semper fidelis vestrarum bona amica
Бірута Анна Маргарита Ікарті, manu propria
...
Відплати ударом за удар, зневагою за зневагу, смертю за смерть, і відплати з надлишком! Око за око, зуб за зуб, чотирикратно, стократно.
Розділ сімнадцятий
— Саме вчасно, — похмуро сказав Франс Торквіл.
— Ти, відьми́не, встиг акурат на видовище. Зараз почнеться.
Лежав на ліжку, навзнак, блідий, як побілена стіна, з волоссям, мокрим від поту і прилиплим до чола. Мав на собі лише згрібну лляну сорочку, при вигляді якої Геральтові відразу спала на думку смертна кошуля. Ліве стегно, від пахвини аж по коліно, було обмотане просяклою кров’ю пов’язкою.
Посередині кімнати стояв стіл, накритий простирадлом. Невисокий чоловічок у чорному каптані без рукавів викладав на стіл знаряддя, по черзі, одне за одним. Ножі. Кліщі. Долота. Пилки.
— Одного мені жаль! — скреготнув зубами Торквіл. — Що я не зміг їх зловити, скурвих синів. Божа воля, не судилося… І вже не судитиметься.
— Що сталося?
— Те саме, до дідька, що в Тисах, Роговизні, Сосниці. Лишень незвично, на самому краю бору. І не на поляні, а на гостинцю. Наскочили на подорожніх. Трьох вбили, двох дітей схопили. Так вийшло, що я з відділом був поблизу, ми відразу рушили в погоню, скоро й побачили. Двох зарізяк, великих, як бики, і одного потворного горбаня. І цей же горбань з арбалету в мене пальнув.
Констебль затис зуби, коротким жестом показав на перев’язане стегно.
— Я звелів своїм, щоб мене покинули, а їх доганяли. Не послухали, гунцвоти. Ну і ті втекли. А я? І що з того, що порятували? От зараз мені ногу відітнуть. Чи не краще було, курва, здохнути там, але, нім очі згаснуть, побачити, як тії дригають ногами в петлі. Не послухали наказу, холєрники. Тепер сидять там, соромляться.
Підвладні констебля, дійсно всі як один похнюплені, зайняли лаву під стіною. Товаришила їм зовсім не схожа на решту товариства бабуня у вінку, що цілком не личив до сивої голови.
— Можемо починати, — сказав чоловічок у чорному каптані. — Пацієнта на стіл, міцно прив’язати ременями. Постороннім вийти з кімнати.
— Хай лишаються, — буркнув Торквіл. — Хай я знаю, що дивляться. Сором мені буде кричати.
— Зараз, — Геральт випрямився. — Хто вирішив, що ампутація необхідна?
— Я так вирішив. — Чорнявий чоловічок теж випрямився, але, щоб заглянути Геральтові в обличчя, мусив сильно задирати голову. — Я мессір Люппі, лейбмедик бейліфа з Горс Веллену, спеціально сюди присланий. Оглянувши, я визначив, що рана заражена. Ногу необхідно відрізати, іншого виходу немає.
— Скільки береш за операцію?
— Двадцять корун.
— От тобі тридцять. — Геральт витягнув з торбини три десятки. — Збирай інструменти, пакуйся, повертайся до бейліфа. Коли б питав, то пацієнтові ліпше.
— Але… Я змушений протестувати…
— Пакуйся і повертайся. Яке з цих слів незрозуміле? А ти, бабко, ходь сюди. Відгорни пов’язку.
— Він, — бабуня вказала на лейбмедика, — заказав мені до раненого торкатися. Бо я, мовляв, знахарка і відьма. Грозився, що донесе на мене.
— Плюнь на нього. Зрештою, він вже йде.
Бабка, в якій Геральт відразу розпізнав травницю, послухала. Обережно зняла пов’язку, хоча Торквіл крутив головою, шипів і стогнав.
— Геральте… — вистогнав. — Що ти вигадав? Казав медикус, що рятунку нема. Ліпше ногу втратити, ніж життя.
— Така правда, як вош кашляє. Зовсім не ліпше. А тепер заткнися.
Рана виглядала паскудно. Але Геральт бачив і гірші.
