Сезон гроз - страница 80
Феррант де Леттенгоф кашлянув. Геральт згадав слова Горицвіта. Вимовляти ім’я вигнаного первородного при дворі було заборонено. Але Еґмунд, схоже, не переймався заборонами.
— Витвір мистецтва, — повторив принц, все ще оглядаючи меч. — Незалежно від того, як він тобі дістався, поздоровляю зі здобутком. Бо якось не можу повірити, що ті вкрадені були кращі, ніж цей.
— Справа звички, смаку й уподобань. Я волів би повернути вкрадені. Принц і пан інстигатор ручалися словом, що знайдуть винуватця. Дозволю собі нагадати, що саме з цією умовою я згодився зайнятися охороною короля. І ця умова, очевидно, не була виконана.
— Очевидно, не була, — холодно підтвердив Еґмунд, передаючи меч капітанові Роппові, тому з недобрим поглядом. — Отож я відчуваю обов’язок якось це компенсувати. Замість трьохсот корун, якими я збирався оплатити твої послуги, одержиш п’ятсот. Додам також, що слідство в справі твоїх мечів не закрите і вони ще можуть бути тобі повернуті. Феррант начебто вже має підозрюваного. Правда, Ферранте?
— Слідство, — сухо заявив Феррант де Леттенгоф, — однозначно вказало на особу Никифора Мууса, магістратського і судового урядника. Він утік, але схопити його — це лише питання часу.
— Думаю, недовгого, — засміявся принц. — Не надто воно складно, піймати урядничка, вишмаруваного чорнилом. На додачу, в нього, мабуть, від сидячої роботи геморой розвинувся, а ця хвороба утруднює втечу хоч верхи, хоч пішки. Як він взагалі зумів утекти?
— Маємо справу, — кашлянув інстигатор, — з людиною непередбачуваною. І, мабуть, з божевільним. Перш, ніж зникнути, спричинив якусь огидну авантюру в ресторані Равенґи, йшлося, даруйте, про людські екскременти… Ресторан мусили тимчасово закрити, бо… Краще не уточнювати. Під час обшуку в домі Мууса мечів не знайдено, натомість знайдено… Перепрошую… Шкіряний ранець, повнісінький…
— Не кажи, не кажи, здогадуюся, що в ньому було, — скривився Еґмунд. — Так, це справді багато каже про його психічний стан. Що ж, відьми́не, схоже, твої мечі і справді пропали. Навіть якщо Феррант його врешті піймає, то про що можна довідатися від безумця? Таких навіть на тортури не беруть, вони й на дибі марять без ладу і складу. А тепер вибачте, обов’язки вимагають…
Феррант де Леттенгоф повів Геральта до головного входу на територію палацу. Вони відразу опинилися на вимощеній кам’яними плитами площі, де сенешалі вітали прибуваючих гостей, а гвардійці і пажі супроводжували їх далі, в глибину парку.
— Чого я можу сподіватися?
— Прошу?
— Чого я можу сьогодні сподіватися. Яке з цих слів незрозуміле?
— Принц Ксандер, — знизив голос інстигатор, — хвалився при свідках, що завтра буде королем. Але він не раз так говорив у нетверезому стані.
— Він може організувати замах?
— Навряд. Але має камарилью, підшіптувачів і фаворитів. Ці можуть.
— Наскільки правдивим є те, що Белогун вже сьогодні оголосить спадкоємцем престолу сина, зачатого з новою дружиною?
— Доволі правдивим.
— А Еґмунд, втрачаючи шанси на престол, дивіться й захоплюйтесь, наймає відьми́на, щоб той пильнував і охороняв батька. Дивовижна синівська любов.
— Не дивуйся. Ти взявся за роботу. То й виконуй її.
— Взявся і виконаю. Хоча вона дуже неясна. Не знаю, хто у випадку чого буде проти мене. Ще я мушу знати, хто мене у випадку чого підтримає.
— У випадку чого, меч, як обіцяв принц, тобі подасть капітан Ропп. Він же тебе й підтримає. А я теж допоможу, наскільки зумію. Бо я тобі добра бажаю.
— Відколи?
— Прошу?
— Ми ніколи досі не розмовляли наодинці. З нами завжди був Горицвіт, а я не хотів піднімати цю тему в його присутності. Детальна письмова інформація про мої начебто зловживання. Звідки вона в Еґмунда? Хтось це все підробив. Хто саме? Адже не він власноручно? Ти їх підробив, Ферранте.
— Я не мав з цим нічого спільного. Запевняю, що…
— Поганий з тебе брехун, як на охоронця права. Аж дивно, як ти видряпався на таке становище.
Феррант де Леттенгоф закусив губи.
— Я був вимушений, — сказав. — Виконував наказ.
Відьми́н довго дивився на нього.
— Ти б не повірив, — сказав врешті, — скільки разів я чув таку фразу. Одне тішить — найчастіше з уст людей, яких от-от мали повісити.
* * *
Літта Нейд була серед гостей. Він одразу ж її помітив. Ще б пак — впадала в око.
Дуже відкриту сукню з соковито-зеленого крепдешину спереду оздоблювала вишивка у формі величезного метелика, іскристого від маленьких цехінів. Знизу сукня була обшита щлярками. Шлярки в одязі жінок, старших десяти років, як правило, викликали у відьми́на іронічне співчуття, однак у сукні Літти вони гармоніювали з рештою, притому у спосіб більш ніж привабливий.
Шию чародійки охоплювало кольє зі шліфованих смарагдів. Жоден не був менший за мигдаль. Один був навіть значно більшим.
Її руде волосся палало, як лісова пожежа.
Біля Літти стояла Мозаїк. У чорній і приголомшливо сміливій сукні з шовку й шифону, на передпліччях і рукавах цілком прозорого. Шию і декольте дівчини прикривало щось типу фантастично прикрашеної шифонової кризи, що в поєднанні з довгими чорними рукавичками надавало її постаті аури екстравагантності й таємничості.
Обидві мали черевички на каблуках у чотири пальці заввишки. Літта зі шкіри ігуани, Мозаїк — чорні лакові.
Геральт якусь мить вагався, чи підійти. Але тільки мить.
— Доброго дня, — стримано привіталася вона. — Яка зустріч, я рада тебе бачити. Мозаїк, ти виграла, білі мештики твої.
— Парі, — здогадався він. — А про що?
