Сезон гроз - страница 86
Пан Самса здивував. Хоч без правої руки, хоч стікаючий кров’ю з обрубка, лівою знайшов на підлозі мізерикордію. І замірився нею на Горицвіта. Поет скрикнув, але зберіг притомність думки. Впав з крісла і відгородився ним від напасника. А Геральт не дозволив пану Самсі на більше. Кров знову забризкала стелю, люстру і недогарки свічок у люстрі.
Горицвіт звівся на коліна, сперся чолом об стіну, після чого почав сильно і фонтаноподібно блювати.
До кімнати вбіг Феррант де Леттенгоф і з ним кілька гвардійців.
— Що тут відбувається? Що трапилося? Юліане? З тобою все гаразд, Юліане?
Горицвіт підняв руку, показуючи, що відповість пізніше, бо зараз має інші справи. Після чого знову почав блювати.
Інстигатор наказав гвардійцям вийти, зачинив за ними двері. Придивився до трупів, обережно, щоб не наступити на пролиту кров, і пильнуючи, щоб кров, яка капотіла з люстри, не поплямила його дублета.
— Самса, Твердорук, Ріхтер, — розпізнав. — І пан капітан Ропп. Довірені особи принца Еґмунда.
— Вони виконували накази, — знизав раменами відьми́н, дивлячись на меч. — Як і ти, підкорялися наказам. А ти ні про що не знав. Підтвердь, Ферранте.
— Я нічого про це не знав, — поквапом підтвердив інстигатор і відступив, сперся спиною об стіну. — Клянуся! Ти ж не підозріваєш… Не вважаєш…
— Коли б я вважав, ти вже був би трупом. Я тобі вірю. Ти б не ризикував життям Горицвіта.
— Треба повідомити короля. Боюся, що для принца Еґмунда це може означати поправки й доповнення до звинувачувального акту. Здається, Ропп живий. Засвідчить…
— Сумніваюся, чи зможе.
Інстигатор придивився до капітана, який лежав, напружений, в калюжі сечі, дуже слинився і весь час тремтів.
— Що з ним?
— Уламки носової кістки в мозку. І ще кілька відприсків у очних яблуках.
— Ти надто сильно вдарив.
— Я так і хотів. — Геральт обтер клинок меча стягнутою зі столу серветкою. — Горицвіте, як ти? Все гаразд? Встати можеш?
— Гаразд, гаразд, — белькотів Горицвіт. — Мені вже краще… Значно краще…
— Щось ти не виглядаєш на краще.
— До дідька, таж я щойно ледве смерті уникнув! — Поет встав, тримаючись за комодик. — Холера, я ніколи в житті так не боявся… Здавалося мені, що денце в дупі відривається. І що зараз все з мене низом витече, і зуби теж. Але щойно тебе побачив, то знав, що ти мене врятуєш. Себто, не знав, але дуже на це розраховував. Трясця, скільки тут крові… Як тут смердить! Мабуть, знову зблююся…
— Ходімо до короля, — сказав Феррант де Леттенгоф. — Дай мені свого меча, відьми́не. І трохи обчисться. Ти, Юліане, лишися.
— Коби не так! І на хвилину не залишуся тут сам. Краще триматимуся біля Геральта.
* * *
Вхід до королівських передпокоїв охороняли гвардійці, але вони пізнали і пропустили інстигатора. З входом до самих кімнат так легко не пішло. Нездоланним бар’єром виявилися герольд, два сенешалі і їх супровід, що складався з чотирьох здорованів.
— Король, — сповістив герольд, — приміряє шлюбну одіж. Заборонив йому заважати.
— Наша справа важлива і не терпить зволікання!
— Король категорично заборонив йому заважати. А пану відьми́ну, скільки пам’ятаю, взагалі було наказано покинути палац. Чого він ще тут?
— Я це поясню королеві. Будь ласка, пропустіть нас!
Феррант відштовхнув герольда, пхнув сенешаля.
Геральт пішов слідом за ним. Але й так зуміли добратися лише до порогу кімнати, за плечі кількох придворних, які тут з’юрмилися. Дальшу дорогу перегородили охоронці в шкіряних накидках, з наказу герольда притиснувши їх до стіни. Поводилися вони аж ніяк не делікатно, але Геральт, за прикладом інстигатора, не опирався.
Король стояв на ослінчику. Кравець зі шпильками в роті поправляв йому плюдри. Біля нього стояв мажордом і ще хтось, одягнений в чорне, наче нотар.
— Відразу ж після весільної церемонії, — казав Белогун, — я оголошу, що спадкоємцем трону буде син, якого народить мені нині пошлюблена дружина. Цей крок забезпечить мені її прихильність і покірність, ге, ге. А ще дасть трохи часу і спокою. Мине з двадцять літ, доки молокосос дійде до віку, коли можна починати плести інтриги.
— Але! — король скривився і підморгнув мажордому, — як захочу, то все відміню і зроблю спадкоємцем когось зовсім іншого. Як би там не було, це ж морганатичний союз, діти від таких шлюбів титулів не успадковують, хіба ні? І хто може передбачити, скільки я з нею витримаю? Чи то нема інших дівок на світі, гарніших і молодших? Треба буде скласти потрібні документи, інтерцизу чи щось такого. Сподівайся найліпшого, готуйся до найгіршого, га, га, га.
Лакей подав королеві тацю, на якій горою лежали коштовності.
— Геть їх, — скривився Белогун. — Не буду обвішуватися брязкальцями, як фірцик або вискочка. Тільки це вдягну. Подарунок від моєї обраниці. Це її слова: знак країни на шиї, благо країни в серці.
Пройшло кілька секунд, перш ніж притиснутий до стіни Геральт згадав і здогадався.
Кіт, що пацав лапкою медальйон. Золотий медальйон на ланцюжку. Блакитна емаль, дельфін. D’or, dauphin nageant d’azur, lorré, peautré, oreille, barbé et crêté de gueules.
Було вже надто пізно щось зробити. Він не встиг навіть крикнути, застерегти. Побачив, як золотий ланцюжок раптом скорочується, стискається на шиї короля наче зашморг. Белогун почервонів, розкрив рота, не встиг ні перевести подих, ні крикнути. Обіруч вхопився за шию, намагаючись зірвати медальйон або принаймні всунути під ланцюжок пальці. Це йому не вдалося, ланцюжок глибоко врізався в тіло. Король впав з ослінчика, закрутився, штовхнув кравця. Кравець заточився, закашлявся, схоже, ковтнув свої шпильки. Впав на нотаря, впали обоє. Тим часом Белогун посинів, витріщив очі, звалився на землю, кілька раз дригнув ногами, напружився. І застиг.
