Сезон гроз - страница 89
Небо швидко темніло. А горизонт з темно-лілового ставав чорним.
Вітер наростав, тривожно свистячи.
На рейді за мисом море покрилося бурунами, хвилі билися об хвилеріз, розбризкувалася біла піна. Морський шум сильнішав. Потемніло як вночі.
Кораблі, що стояли на рейді, зарухалися. Кілька, в тому числі поштовий кліпер «Ехо» і новіградська шхуна «Пандора Парві», поспіхом піднімали вітрила, готуючись втекти у відкрите море. Решта кораблів спускала вітрила, кидаючи якорі. Геральт деякі з них пам’ятав, бачив їх з тераси вілли Корал. «Альке», ког з Цидарису, «Фуксія», не пам’ятав звідки. І галеони: «Гордість Цинтри» під прапором з блакитним хрестом. Трищогловий «Вертіго» з Лан Ексетеру. Реданський «Альбатрос», сто двадцять стоп між штевнями. Кілька інших. Також фрегат «Ахеронтія» під чорними вітрилами.
Вітер вже не свистів. Завивав. Геральт побачив, як у Пальмірі злітає в небо перша стріха, як розпадається в повітрі. Недовго довелося чекати на другу. Третю. Четверту. А вітер весь час наростав. Лопотіння прапорців перейшло у безперервне ляскання, билися віконниці, градом спадали ґонти з дахів та ринви, звалювалися димарі, розбивалися об брук квіткові горщики. Дзвін на кампанілі, розгойданий вітром, почав бити — уривисто, залякано, тривожно.
А вітер віяв, віяв чим далі сильніше. І гнав до берега все вищі хвилі. Морський шум наростав, ставав усе гучнішим. Незабаром це вже був не шум. То був безперервний глухий гуркіт, ніби дудніння якоїсь диявольської машини. Хвилі, увінчані білою піною, росли, валилися на берег. Земля тремтіла під ногами. Вітер завивав.
«Ехо» і «Пандора Парві» не встигли втекти. Повернулися на рейд, кинули якорі.
Крики зібраних на терасах людей, повні подиву і жаху, зазвучали голосніше. Витягнуті руки вказували на море.
Морем йшла велика хвиля. Колосальна водяна стіна. Висота її, здавалося, сягала щогл галеонів.
Корал вхопила відьми́на за плече. Щось казала, а, швидше, намагалася сказати, вихор затикав їй рота.
—… тікати! Геральте! Мусимо звідси тікати!
Хвиля впала на порт. Люди кричали. Під напором води мол був розбитий на друзки і щіпки, полетіли балки й дошки. Завалився док, зламалися і впали підйомні крани та лебідки. Човни і баркаси при набережній злетіли вгору, як дитячі іграшки, як човники з кори, що їх вуличні хлопчиська пускають у канавах. Ближчі до пляжу хати і шопи дослівно змило, від них не залишилося й сліду. Хвиля вдерлася в гирло ріки, миттю перетворивши його у пекельний вар. Із затоплюваної Пальміри тікали натовпи людей, більшість — до Верхнього Міста, до вартівні. Ті врятувалися. Частина вибрала для втечі берег ріки. Геральт бачив, як вода поглинула їх.
— Друга хвиля! — крикнув Горицвіт. — Друга хвиля!
Справді, надійшла друга. А потім третя. Четверта. П’ята. І шоста. Стіни води насувалися на рейд і порт.
Хвилі з величезною силою вдарили у заякорені кораблі, ті дико здригнулися на ланцюгах, Геральт побачив, як за борт падають люди.
Кораблі, повернуті носами проти вітру, відважно змагалися. Якийсь час. Втрачали щогли, одну за одною. Потім хвилі почали їх накривати. Вони щезали в піні і з’являлися, щезали і з’являлися.
Першим не з’явився поштовий кліпер «Ехо». Просто зник. Через хвилю така сама доля спіткала «Фуксію», галера буквально розпалася. Натягнутий якірний ланцюг розірвав корпус «Альке», ког за якусь мить пропав у безодні. Ніс і форкастель «Альбатроса» обірвалися під напором, розбитий корабель каменем пішов на дно. Якір «Вертіго» обірвався, галеон затанцював на хребті хвилі, розвернувся і розбився об хвилеріз.
«Ахеронтія», «Гордість Цинтри», «Пандора Парві» і два невідомі Геральтові галеони підняли якорі, хвилі понесли їх до берега. Цей захід лише на вигляд був розпачливим самогубством. Капітани вибирали між певною смертю у варі і ризикованим маневром, що дав би їм змогу вплисти у гирло ріки.
Невідомі галеони шансів не мали. Жоден не зумів навіть правильно розвернутися. Обидва розбилися об пірс.
«Гордість Цинтри» і «Ахеронтія» перестали слухатися стерна. Зіткнулися, зчепилися, хвилі кинули їх на берег і розбили на друзки. Залишки поглинула вода.
«Пандора Парві» танцювала і стрибала на хвилях як дельфін. Але тримала курс, несена просто в кипляче як котел гирло Адалатте. Геральт чув крики людей, що підбадьорювали капітана.
Корал крикнула, показуючи.
Йшла сьома хвиля.
Попередні, висотою як щогли кораблів, Геральт оцінював у п’ять-шість сажнів, тридцять-сорок стоп. Те, що йшло зараз з моря, закриваючи собою небо, було вдвічі вище.
Втікачі з Пальміри, скупчені біля вартівні, закричали. Вітер збивав їх з ніг, кидав на землю, притискав до гостроколу.
Хвиля ринула на Пальміру. І просто стерла її з поверхні землі. Вода вмить досягла палісаду, поглинаючи стиснутих там людей. Несена хвилею маса дерева впала на гострокіл, виламуючи палі. Вартівня звалилася і поплила.
Могутній водяний таран вдарив у крутосхил. Узгір’я затрусилося так, що Горицвіт і Мозаїк упали, а Геральт ледь встояв на ногах.
— Мусимо тікати! — крикнула Корал, вчепившись за балюстраду. — Геральте! Тікаймо звідси! Йдуть наступні хвилі!
Хвиля ринула на них, залила. Люди з тераси, які не кинулися навтьоки раніше, кинулися навтьоки тепер. Тікали, кричачи, вище, якомога вище, в бік королівського палацу. Залишилися нечисленні. Геральт пізнав серед них Равенґу і Антею Дерріс.
Люди кричали, показували. Хвилі підмивали крутосхил справа від них, під кварталом вілл. Перша вілла склалася як будиночок з карт і зсунулася по похилій, просто у вировисько. За першою пішла друга, третя і четверта.
