Сезон гроз - страница 88

— Почнемо, — кивнув, — від вірного слуги мого святої пам’яті батька. А також виконавця наказів мого брата, який вчинив замах на батькове життя. Почнемо від королівського інстигатора, пана Ферранта де Леттенгофа.

Інстигатор схилився в поклоні.

— Слідство тебе не обмине, — попередив Віраксас. — І виявить, яку роль ти зіграв у змові принців. Змова завершилася фіаско, отже, змовники виявилися нездарами. Я б міг вибачити помилку, але не нездарність. Не в інстигатора, охоронця закону. Але це пізніше, почнемо від базисних справ. Підійди ближче, Ферранте. Ми хочемо, щоб ти показав і довів, кому служиш. Хочемо, щоб ти склав нам належні почесті. Щоб ти укляк біля підніжжя трону. І поцілував нашу королівську руку.

Інстигатор слухняно рушив у напрямку підвищення.

— Зникай звідси, — встиг ще шепнути. — Зникай звідси, відьми́не.

* * *

Розваги в садах йшли повним ходом.

Літта Нейд відразу ж запримітила кров на манжеті сорочки Геральта. Мозаїк теж помітила, на відміну від Літти, зблідла.

Горицвіт вхопив з таці пажа, що проходив мимо, два келихи, одним духом випив перший, тоді другий. Вхопив два наступні, запропонував дамам. Вони відмовилися. Горицвіт випив один, другий, повагавшись, вручив Геральтові. Корал, мружачи очі, не зводила погляду з відьми́на, помітно напружена.

— Що трапилося?

— Зараз дізнаєшся.

Дзвін на кампанілі почав бити. Бив так зловісно, так похоронно і так жалібно, що всі бенкетуючі гості затихли.

На підвищення, схоже на ешафот, піднялися мажордом і герольд.

— Переповнений жалем і скорботою, — промовив посеред тиші мажордом, — мушу сумну вістку сповістити панству. Король Белогун Перший, наш улюблений, добрий і ласкавий владар, вражений немилосердною рукою долі, помер раптово і цей світ покинув. Але королі Кераку не вмирають! Король помер, нехай живе король! Нехай живе Його Королівська Величність король Віраксас! Первородний син покійного короля, законний спадкоємець трону і корони! Король Віраксас Перший. Тричі нехай живе! Нехай живе! Нехай живе! Многая літа!

Хор підлабузників, вазелінщиків і дуполизів підхопив крик. Мажордом втихомирив їх жестом.

— Король Віраксас у жалобі, а з ним і весь двір. Бенкет відміняється, просимо гостей покинути територію палацу. Невдовзі король планує власний шлюб, тоді бенкет буде повторено. Щоб їжа не пропала, король наказав перенести її до міста і виставити на ринку. Їжею буде обдароване також населення Пальміри. Для Кераку настає час щастя й добробуту.

— Що ж, — заявила Корал, поправляючи волосся. — Є чимало правди в народній мудрості, що смерть молодого може внести неабияке замішання у весільні урочистості. Белогун мав свої вади, але й найгіршим теж не був, хай спочиває в мирі, а земля хай буде йому пухом. Ходімо звідси. Зрештою, і так почало робитися нудно. Оскільки ж день гарний, прогуляймося по терасах, помилуймося морем. Поете, будь таким милим і візьми мою ученицю під руку. Я ж піду з Геральтом. Схоже, він має дещо мені розповісти.

Було раннє пообіддя. Щойно. Аж вірити не хотілося, що так багато трапилося за такий короткий час.

Розділ дев’ятнадцятий

— Гей, дивіться! — закричав раптом Горицвіт. — Пацюк!

Геральт не відреагував. Добре знаючи поета, звик, що той лякається всякої дурниці, захоплюється всякими дурницями і шукає сенсацій там, де абсолютно ніщо не заслуговує назви сенсації.

— Пацюк! — не здавався Горицвіт. — О, другий! Третій! Четвертий! До лиха! Геральте, глянь!

Зітхнув, глянув.

Підніжжя крутосхилу під терасою аж роїлося від пацюків. Територія між Пальмірою та узгір’ям жила, рухалася, хвилювалася і попискувала. Сотні, а, може, тисячі гризунів утікали з району порту й гирла ріки, мчали вгору, вздовж палісаду, на горби, в ліси. Інші перехожі теж помітили це явище, звідусіль долинали крики здивування і страху.

— Щури тікають з Пальміри й порту, — промовив Горицвіт, — бо перелякалися. Я знаю, що сталося! Напевно, приплив корабель із щуроловами.

Коментувати нікому не хотілося. Геральт обтер піт з повік, спека була пекельною, гаряче повітря забивало подих. Глянув у небо, прозоре, без жодної хмаринки.

— Шторм іде, — Літта вголос сказала те, що він сам подумав. — Сильний шторм. Пацюки це відчувають. І я теж відчуваю. Чую це в повітрі.

І я теж, подумав відьми́н.

— Буря, — повторила Корал. — Буря надійде від моря.

— Яка ще буря? — Горицвіт обмахнувся капелюшком. — Звідки? Погода як скло, небо чисте, найменшого вітерцю нема. Жаль, при такій спеці здався б вітерець. Морський бриз…

Ще він не закінчив речення, а вже завіяло. Легкий бриз ніс запах моря, давав приємну прохолоду, освіжав. І швидко наростав. Прапорці на мачтах, які недавно сумно обвисали, ожили й залопотіли.

Небо не горизонті потемніло. Вітер посилювався. Легкий шелест змінився шумом, шум перейшов у свист.

Прапорці на мачтах затріпотіли і різко забилися. Заскрипіли півники на дахах і вежах, загрюкали і забряжчали бляшані насадки на димарях. Заломотали віконниці. Піднялися хмари куряви.

Горицвіт ледве встиг обіруч притримати капелюшок, а то б він полетів за вітром.

Мозаїк обхопила сукню, раптовий порив задер шифон майже до бедер. Доки вгамувала шарпану вітром тканину, Геральт з приємністю приглянувся до її ніг. Вона помітила його погляд. Не спустила очей.

— Буря… — Корал мусила відвернутися, щоб змогти говорити, вітер дув так, що заглушував слова. — Буря! Йде шторм!

— Боги! — крикнув Горицвіт, який у жодних богів не вірив. — Боги! Що відбувається? Чи це вже кінець світу?