Сезон гроз - страница 92
Літта театрально усміхнулася.
— Останні дні видалися тяжкими. Палацовий переворот, та страшна буря, ах… Крім того, ранкова нудота… Знаю, після першого триместру минеться. Але ж це ще цілих два місяці…
В тиші, яка запанувала, можна було почути дзижчання оси, що кружляла над яблуком.
— Ха, ха, — обірвала тишу Корал. — Я пожартувала. Жаль, що ти не бачиш власної міни. Я тебе підманула. Ха, ха.
Єнніфер глянула вгору, на оброслий плющем верх стіни. І довго до нього придивлялася.
— Я тебе підманула, — продовжила Літта. — Б’юся об заклад, що твоя фантазія відразу ж запрацювала. Зізнайся, ти відразу зв’язала мій благословенний стан з… Ой, не гримась, не гримась. До тебе напевно доходили звістки, плітки розходилися як кола по воді. Але будь спокійною, в цих поголосах нема й крихти правди. Шансів завагітніти в мене не більше, ніж у тебе, тут все без змін. А з твоїм відьми́ном у мене були виключно ділові взаємини. Професійні справи. Нічого більше.
— Ах.
— Юрба, от як юрба, обожнює плескати язиком. Побачать жінку з мужчиною, одразу ж зроблять з цього любовну аферу. Зізнаюся, відьми́н доволі часто бував у мене. І справді, нас часто бачили разом в місті. Але йшлося, ще раз запевню, винятково про справи.
Єнніфер відклала келих, сперла лікті об поверхню стола, склавши долоні дашком. І глянула рудоволосій чарівниці в очі.
– Primo – Літта ледь кашлянула, але не спустила погляду, — я б ніколи такого подрузі не зробила.. Secundo, твій відьми́н зовсім мною не зацікавився.
— Не зацікавився? — Єнніфер звела брови. — Справді? Як це пояснити?
— Може, — Корал злегка усміхнулася, — його перестали цікавити жінки поважного віку? Незалежно від їхнього теперішнього вигляду? Може, воліє справді молодих? Мозаїк! Будь ласка, підійди до нас. Тільки глянь, Єнніфер. Квітуча молодість. І донедавна невинність.
— Вона? — здригнулася Єнніфер? — Він з нею? З твоєю ученицею?
— Ну, Мозаїк. Будь ласка. Розкажи нам про свою любовну пригоду. Ми з цікавістю послухаємо. Обидві обожнюємо романтичні історії. Розповіді про нещасливе кохання. Чим нещасливіше, тим краще.
— Пані Літто… — Дівчина, замість почервоніти, зблідла як труп. — Прошу… Ти ж мене вже за це покарала… Скільки можна карати за ту саму провину? Не змушуй мене…
— Розповідай!
— Облиш, Корал, — махнула рукою Єнніфер. — Не муч її. Крім того, мені зовсім не цікаво.
— Я в це ніскільки не вірю, — Літта Нейд злобно усміхнулася. — Але гаразд, дівчину я прощаю, справді, я вже їй визначила кару, вибачила провину і дозволила продовжувати науку. І вже мене не розважає те, як вона бурмоче свої визнання. Коротко кажучи: завернула собі голову відьми́ном і втекла з ним. Коли ж вона йому обридла, він її попросту кинув. Певного ранку прокинулася сама. За коханцем постіль остигла і слід пропав. Пішов, бо мусив. Щез, як дим. Розвіяний вітром.
Мозаїк, хоч це видавалося неможливим, ще більше зблідла. Її руки затремтіли.
— Залишив квіти, — тихо промовила Єнніфер. — Китичку квітів. Правда?
Мозаїк підняла голову. Але не відповіла.
— Квіти і лист, — повторила Єнніфер.
Мозаїк мовчала. Але на її обличчя поступово повертався рум’янець.
— Лист, — сказала Літта Нейд, пильно дивлячись на дівчину. — Про лист ти мені не казала. Навіть не згадала.
Мозаїк стиснула губи.
— То це тому, — на вигляд спокійно закінчила Літта. — То це тому ти повернулася, хоча могла очікувати суворої кари, куди суворішої, ніж та, яка тобі дісталася насправді. Це він наказав тобі повернутися. Інакше ти б не верталася.
Мозаїк не відповіла. Єнніфер теж мовчала, накручуючи на палець чорне пасмо. Раптом підняла голову, глянула дівчині в очі. І всміхнулася.
— Він наказав тобі повернутися до мене, — промовила Літта Нейд. — Наказав повернутися, хоча міг собі уявити, що тебе може чекати з мого боку. Зізнаюся, я цього від нього не очікувала.
Фонтан плюскотів, пахнув мокрим камінням. Пахли квіти, пах плющ.
— Він мене здивував, — повторила Літта. — Я цього від нього не очікувала.
— Бо ти не знала його, Корал, — спокійно відповіла Єнніфер. — Ти взагалі його не знала.
...
What you are I cannot say;
Only this I know full well –
When I touched your face today
Drifts of blossom flushed and fell.
Розділ двадцятий
Стаєнний служник вже звечора дістав півкоруни, отож коні чекали осідлані. Горицвіт позіхав і почухував карк.
— О боги, Геральте… Дійсно мусимо так рано? Адже ще темно…
— Не темно. Те, що треба. Сонце зійде найпізніше за годину.
— Аж за годину, — Горицвіт виліз на сідло валаха. — А я б ту годину краще поспав…
Геральт вискочив на кульбаку, трохи подумавши, вручив стаєнному ще півкоруни.
— Серпень, — сказав. — Від сходу до заходу сонця близько чотирнадцяти годин. Я б хотів за цей час від’їхати якнайдалі.
Горицвіт позіхнув. І немов щойно помітив неосідлану кобилу в яблуках, що стояла у стійлі за перегородкою. Кобила мотнула головою, наче бажаючи про себе нагадати.
— Зараз, — зреагував поет. — А вона? Мозаїк?
— Вона далі з нами не їде. Ми розлучаємося.
— Як це? Не розумію… Може, зволиш пояснити…
— Не можу. Не зараз. В дорогу, Горицвіте.
— Ти дійсно знаєш, що робиш? Цілком розумієш наслідки?
— Ні. Не цілком. Ні слова більше, я не хочу про це говорити. Поїхали
Горицвіт зітхнув. Підігнав валаха. Оглянувся і ще раз зітхнув. Будучи поетом, мав право зітхати доволі.
Заїзд «Таємний шепіт» дуже гарно виглядав на тлі ранкової зорі, в туманному світлі передсвітання. Немов потопаючий у мальвах, обвитий диким виноградом і плющем дім чарівниці, лісова святиня таємного кохання. Поет замислився.
