Сезон гроз - страница 93
Зітхнув, позіхнув, кашлянув, сплюнув, закутався у плащ, підстьобнув коня. Через ці кілька хвилин задуми відстав. Геральта ледве видно було у напівтемряві.
Відьми́н їхав швидко. І не оглядався.
* * *
— От, прошу, вино, — корчмар поставив на столі фаянсовий жбан. — Яблучне з Ривії, як замовляли. Жінка просила спитати, як знаходите свининку.
— Знаходимо її серед каші, — відповів Горицвіт. — Час від часу. Але не так часто, як хотілося б.
Як повідомляла барвиста вивіска, корчма, куди вони добралися наприкінці дня, звалася «Під вепром і оленем». Але це й була єдина дичина, пропонована закладом, в меню вона не значилась. Тутешньою фірмовою стравою була каша з кусками жирної свинини і густим цибульковим соусом. Горицвіт з принципу трохи покрутив носом на їжу, — як він вважав, надто плебейську. Геральт не нарікав. Свинині нічого не бракувало, соус був стерпним, каша доварена — а це останнє рідко вдавалося кухаркам з придорожніх корчем. Могло бути гірше, тим паче, що вибір мали обмежений. Геральт вперся за день здолати якомога більшу відстань і не хотів зупинятися у тих заїздах, які вони проминали раніше.
Як виявилося, не лише для них корчма «Під вепром і оленем» стала кінцем останнього етапу денної подорожі. Одну з лав під стіною займали проїжджі купці. Купці сучасні, що, на відміну від традиційних, не гордували слугами і не вважали приниженням для себе сісти за один стіл з ними. Звісно ж, сучасність і толерантність мали свої межі — купці займали один кінець столу, слуги інший, їх розділяла чітка демаркаційна лінія. Це стосувалося також страв. Пахолки їли свинину з кашею, спеціальність місцевої кухні, запивали розведеним пивом. Панове купці дістали по курчаті і кілька глеків вина.
За протилежним столом, під напханою кабанячою головою вечеряла пара: світловолоса дівчина і літній мужчина. Дівчина була одягнена багато, але дуже поважно, зовсім не по-дівочому. Мужчина виглядав на урядника не найвищого рангу. Пара спільно вечеряла, вела доволі жваву розмову, однак їхнє знайомство видавалося недавнім і випадковим, це було помітно з поведінки урядника, що вперто залицявся до дівчини в очевидній надії на ближче знайомство, а дівчина чемно й іронічно тримала його на відстані.
Одну з коротших лав займали чотири жриці. Мандрівні цілительки — про це легко було здогадатися з сірого одягу і обтислих каптуриків, що повністю закривали волосся. Як помітив Геральт, вони споживали більш ніж скромну вечерю, щось наче ячну кашу без масла. Жриці ніколи не вимагали грошей за лікування, лікували всіх безплатно, натомість звичай наказував давати їм, коли просили, їжу й нічліг. Корчмар з «Вепра і оленя» звичай знав, але, схоже, збирався викупитися від нього найдешевшим коштом.
На сусідній лаві, під оленячими рогами, розсілося троє місцевих мешканців, зайнятих пляшкою житнівки, мабуть, не першою. Сяк-так заспокоївши щовечірню потребу, шукали собі розваги. Звісно, невдовзі її знайшли. Жрицям не пощастило. Хоча, напевне, вони звикли до таких речей.
Стіл в кутку кімнати займав тільки один гість. Так само, як і стіл, схований в тіні. Як помітив Геральт, гість не їв і не пив. Сидів нерухомо, спершись спиною об стіну.
Троє тутешніх не заспокоювалися, їх зауваження й жарти на адресу жриць ставали все нахабнішими й вульгарнішими. Жриці зберігали стоїчний спокій, зовсім не звертаючи уваги. Тутешніх це почало дратувати, чим далі, тим більше, в міру зменшення житнівки у пляшці. Геральт швидше запрацював ложкою. Вирішив побити фізії горілчаним братам, а не хотів, щоб каша через це захолола.
— Відьми́н Геральт з Ривії.
В кутку, в тіні раптом блиснув вогонь.
Самотній чоловік, що сидів за столом, підняв руки над стільницею. З його пальців вистрелили хвилясті язички полум’я. Мужчина наблизився до свічника, що стояв на столі, по черзі запалив всі три свічки. Дозволив, щоб вони добре його освітили.
Волосся в нього було сіре як попіл, на скронях переткане сніжно-білими пасмами. Мертвотно бліде обличчя. Гачкуватий ніс. І ясно-жовті очі з вертикальною зіницею.
На його шиї блищав у світлі свічок срібний медальйон, випущений з-під сорочки.
Голова кота з вищиреними зубами.
— Відьми́н Геральт з Ривії, — повторив мужчина в тиші, яка запанувала у кімнаті. — Схоже, по дорозі до Визіми? По нагороду, обіцяну королем Фольтестом? По дві тисячі оренів? Я правильно вгадав?
Геральт не відповів. Навіть не здригнувся.
— Не питаю, чи знаєш, хто я. Безперечно, знаєш.
— Вас залишилося мало, — спокійно відповів Геральт. — Неважко здогадатися. Ти Бреген. Званий також Котом з Єлло.
— Прошу, прошу, — реготнув чоловік з котячим медальйоном. — Славетний Білий Вовк зволить знати моє ім’я. Справжня честь. А те, що збираєшся вкрасти мою нагороду, теж маю вважати честю? Маю тобі відступити право першості, вклонитися ще й перепросити? Як у вовчій зграї, відійти від здобичі і чекати, виляючи хвостом, аж доки ватажок зграї насититься? Доки ласкаво зволить залишити недоїдки?
Геральт мовчав.
— Я права першості не відступлю, — продовжив Бреген, Котом з Єлло. — І не поділюся. Не поїдеш до Визіми, Білий Вовче. Не вкрадеш в мене нагороди. Була така чутка, що Весемир виніс мені смертний вирок. Ти маєш нагоду його виконати. Вийди перед корчму. На майдан.
— Я з тобою не битимусь.
Чоловік з котячим медальйоном зірвався з-за столу таким швидким рухом, що розплився в очах. Блиснув схоплений зі стола меч. Чоловік рвонув одну із жриць за каптур, стягнув її з лави, кинув на коліна і приклав клинок до шиї.
