Сезон гроз - страница 94
— Битимешся зі мною, — холодно промовив, дивлячись на Геральта. — Вийдеш на майдан, перш ніж я дорахую до трьох. Інакше кров жриці оббризкає стіни, стелю й меблі. А потім заріжу інших. По черзі. Хай ніхто не рухається! Хай ніхто навіть не здригнеться!
В корчмі запала тиша, повна і глуха тиша. Всі завмерли. І витріщилися з розкритими ротами.
— Я з тобою не битимусь, — спокійно повторив Геральт. — Але, якщо скривдиш цю жінку, помреш.
— Звісно ж, один з нас помре. Там, на майдані. Але навряд чи я. Була чутка, що в тебе вкрадено твої славні мечі. А нових, як бачу, ти не придбав. Дійсно, велика потрібна гординя, щоб йти красти в когось нагороду, перед тим не озброївшись. А, може, знаменитий Білий Вовк такий вправний, що і сталі не потребує?
Човгнуло відсовуване крісло. Світловолоса дівчина встала. Підняла з-під столу довгастий пакунок. Поклала його перед Геральтом і відступила назад, сіла біля урядника.
Він знав, що там. Ще до того, як розв’язав ремінь і розгорнув войлок.
Меч з сидеритової сталі, повна довжина — сорок з половиною пальців, довжина клинка – двадцять сім і чверть. Вага тридцять сім унцій. Виконання руків’я і гарди просте, але елегантне.
Другий меч, подібної довжини й ваги, срібний. Звичайно, частково, чисте срібло занадто м’яке, щоб його можна було добре вигострити. На гарді магічні гліфи, на всій довжині клинка вигравіювані рунічні знаки.
Експерти Пирала Пратта не зуміли їх прочитати, не дуже знаючими були ці експерти. Прастарі руни утворювали напис. Dubhenn haern am glandeal, morch am fhean aiesin. Мій блиск пробиває темряву, моя ясність морок розсвітляє.
Геральт встав. Видобув сталевий меч з піхов. Вільним плавним рухом. Не дивився на Брегена. Дивився на клинок.
— Відпусти жінку, — спокійно сказав він. — Негайно. Інакше помреш.
Рука Брегена здригнулася, по шиї жриці потік струмочок крові. Жриця навіть не зойкнула.
— Я в нужді! — засичав Кіт з Єлло. — Та нагорода мусить бути моєю!
— Я сказав, відпусти жінку. Інакше вб’ю тебе. Не на майдані, а тут, на місці.
Бреген згорбився. Тяжко дихав. Його очі зловорожо блищали, губи огидно кривилися. Біліли кінчики затиснутих на руків’ї пальців. Раптом пустив жрицю, відштовхнув її. Люди в корчмі затремтіли, наче розбуджені з кошмарного сну. Почулися зітхання і глибоке дихання.
— Зима прийде, — із зусиллям промовив Бреген. — А я, на відміну від декого, не маю де зимувати. Теплий і затишний Каер Морген не для мене!
— Ні, — відповів Геральт. — Не для тебе. І ти добре знаєш, чому.
— Каер Морген тільки для вас, добрих, правильних і справедливих, так? Іпокрити зателепані. Ви такі самі вбивці, як і ми, нічим від нас не відрізняєтесь!
— Вийди, — сказав Геральт. — Залиш це місце і рушай у свою дорогу.
Бреген сховав меч. Випростався. Коли йшов через кімнату, його очі змінювалися. Зіниці заповнили всю райдужну оболонку.
— Те, що Весемир виніс тобі смертний вирок, — брехня, — промовив Геральт, коли Бреген проходив повз нього. — Відьми́ни не воюють з відьми́нами, не схрещують з ними мечів. Але, якщо колись повториться те, що трапилося у Єлло, якщо я щось таке почую… Тоді зроблю виняток. Відшукаю тебе і вб’ю. Сприйми це попередження всерйоз.
Глуха тиша панувала в корчемній кімнаті ще добрих кілька хвилин після того, як двері за Брегеном зачинилися. Полегшене зітхання Горицвіта у цій тиші видалося гучним. Невдовзі почався рух. Тутешні горілчані брати тихцем утекли, навіть не допивши горілки, — до кінця. Купці, хоч стихли і зблідли, виявилися витриманими, однак відіслали челядь від столу, мабуть, із завданням пильнувати вози й коні, — в сусідстві такої компанії не можна бути певними їхньої безпеки. Жриці перев’язали поранену шию товаришки, подякували Геральтові мовчазними поклонами і пішли на нічліг, найімовірніше, в стодолі, бо навряд чи корчмар виділив їм ліжка у спальній кімнаті.
Геральт поклоном і жестом запросив до столу світловолосу, завдяки якій здобув мечі. Вона прийняла запрошення з помітним задоволенням, без найменшого жалю покинула свого дотеперішнього компаньйона, отого урядника, залишаючи його з похмурою міною.
— Я Тиціана Фреві, — представилася, подаючи Геральтові руку і по-чоловічому її потискаючи. — Приємно познайомитися.
— Вся приємність дісталася мені.
— Було дещо неспокійно, правда? Вечори у придорожніх заїздах звичайно бувають нудними, а от сьогодні все вийшло цікаво. В одну мить я навіть почала боятися. Але, як мені здається, це був такий чоловічий герць? Поєдинок тестостеронів? Чи взаємне порівняння, у кого довший? Реальної загрози не було?
— Не було, — збрехав він. — Головним чином через мечі, які я здобув завдяки тобі. Дякую за них. Але не можу збагнути, як вони в тебе опинилися.
— Це мало залишитися таємницею, — невимушено зізналася вона. — Мені доручили підкинути мечі тихцем і непомітно, після чого зникнути. Але умови раптово змінилися. Ситуація вимагала, щоб я віддала тобі зброю явно, так би мовити, з відкритим забралом. Неввічливо було б не пояснити. Тому й поясню, беручи на себе відповідальність за розкриття таємниці. Я отримала мечі від Єнніфер з Венгербергу. Це трапилося у Новіграді, два тижні тому. Я двімвеандра. Зустріла Єнніфер випадково, у майстрині, в якої саме закінчила практику. Коли вона довідалася, що я вирушаю на південь і коли моя майстриня за мене поручилася, пані Єнніфер довірила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист до певної магічки у Маріборі, в якої я маю намір продовжити практику.
— Як… — Геральт ковтнув слину, — Як вона почувається? Єнніфер? У неї все в порядку?
