Сезон гроз - страница 96
Геральт зірвав печатку, розгорнув сувій.
– Datum ex Castello Rissberg, die 20 mens. Jul. anno 1245 post Resurrectionem – прочитав. — До гродського суду в Горс Веллені. Позивач: об’єднання Ріссберг, громадська організація. Позваний: Геральт з Ривії, відьми́н. Позов стосується: повернення суми 1000 словесно тисячу новіградських корун. Добиваємося: primo: наказу позваному Геральту з Ривії повернути суму в тисячу новіградських корун з належними відсотками. Secundo: сплати позваним судових коштів згідно з вимогами закону. Tertio: надання вироку права негайного виконання. Підстава: позваний виманив у об’єднання Ріссберг, громадська організація, суму у тисячу новіградських корун. Доказ: копії платіжних ордерів. Сума становила плату авансом за послугу, яких позваний у злій волі не виконав і не мав наміру виконати… Свідки: Бірута Анна Маргарита Ікарті, Аксель Мігуель Еспарца, Іго Тарвікс Сандоваль… Засранці.
— Я повернула тобі мечі, — похнюпилася Тиціана. — А заодно накликала на тебе біду. Цей возний обманув мене. Сьогодні зранку підслухав, як я питалася про тебе на поромній пристані. І відразу ж причепився, як реп’ях. Тепер я знаю, чому. Цей позов — моя провина.
— Тобі буде потрібний адвокат, — похмуро констатував Горицвіт. — Але пані адвокатку з Кераку не рекомендую. От поза судовим залом — там вона вправна.
— Очевидно, адвокат вже не допоможе. Ти звернув увагу на дату позову? Б’юся об заклад, що вже відбулося судове засідання і винесено заочний вирок. І що мій рахунок вони вже захапали.
— Дуже перепрошую, — сказала Тиціана. — Це моя провина. Вибач мені.
— Нема чого вибачатися, ти ні в чому не винна. А вони нехай вдавляться, Ріссберг з судом разом. Пане господарю! Глек Ест-Ест, як ваша ласка!
* * *
Незабаром вони залишилися останніми гостями в кімнаті, незабаром корчмар демонстративним позіханням дав їм зрозуміти, що пора вже на спочинок. Першою пішла до себе Тиціана, невдовзі її приклад наслідував Горицвіт.
Геральт не пішов до кімнатки, яку займав на пару з поетом. Замість цього тихенько застукав до дверей Тиціани Фреві. Вона відразу ж відчинила.
— Я чекала, — шепнула, втягуючи його досередини. — Знала, що ти прийдеш. А коли б не прийшов, сама пішла б тебе шукати.
* * *
Мабуть, приспала його магічно, інакше він прокинувся б, коли вона виходила. А вийти мусила перед світанком, ще затемна. Після неї залишився запах. Ніжний запах ірису й бергамоту. І ще чогось. Троянди?
На столику, на його мечах, лежала квітка. Троянда. Біла троянда з квіткового горщика, що стояв перед корчмою.
* * *
Ніхто не пам’ятав, що було колись на цьому місці, хто це збудував і нащо. За корчмою, в долині, зосталася руїна стародавньої будівлі, колись великого і, мабуть, багатого комплексу. З будинків не залишилося майже нічого, залишки фундаменту, зарослі ями, де-не-де кам’яні блоки. Решту розібрали і розграбували. Будівельні матеріали були в ціні, ніщо не марнувалося.
Вони ввійшли під залишки розбитої брами, колись імпозантної арки, що нині виглядала як шибениця; враження підсилював плющ, звисаючи наче відрізаний зашморг. Вони йшли алейкою, наміченою деревами. Деревами засохлими, калікуватими й покрученими, ніби пригніченими тягарем прокляття, що тяжіло над цим місцем. Алейка вела до саду. Точніше, до того, що колись було садом. Клумби барбарису, дроку і витких рож, колись, напевно, декоративно обстрижених, сьогодні були дикою й безладною плутаниною галузок, колючих кущів і сухого бадилля. З плутанини виглядали рештки статуй і скульптур, як виглядало, переважно повнофігурних. Рештки були такими нікчемними, що неможливо було навіть приблизно встановити, кого — чи що — представляли ці статуї. Це, зрештою, і не було істотним. Статуї були минулим. Не вціліли, тому втратили значення. Залишилася руїна і ця, схоже, зберігатиметься довго, руїни вічні.
Руїна. Пам’ятник розтрощеного світу.
— Горицвіте.
— Так.
— Останнім часом все, що могло піти зле, пішло зле. Здається, це я все перекапустив. За що не брався, все зробив не так.
— Так тобі здається?
— Так мені здається.
— То, напевно, так і є. Не чекай на коментарі. Мені обридло коментувати. А тепер поплач над своєю долею тихо, якщо можу про це просити. Я творю, а твій лемент не дає мені зосередитися.
Горицвіт сів на поваленій колоні, зсунув капелюшок на потилицю, заклав ногу на ногу, підкрутив кілки лютні.
Мигоче свічка, вогник згас,
Холодний вітер дме безжально…
Вітер справді повіяв, раптово й різко. А Горицвіт перестав грати. І голосно зітхнув.
Відьми́н обернувся.
Вона стояла при вході до алеї, між тріснутим цоколем нерозпізнаної статуї і поплутаними хащами засохлого дерну. Висока, в обтислій сукні. З головою сіруватої масті, характерною швидше для корсаків, ніж для срібних лисиць. Зі шпичастими вухами і видовженою мордочкою.
Геральт не ворухнувся.
— Я обіцяла, що прийду. — В мордочці заблищали ряди ікол. — Одного дня. Це сьогодні.
Геральт не ворухнувся. На спині чув знайомий тягар обох мечів, тягар, якого йому бракувало цілий місяць. Який звичайно давав спокій і безпеку. Сьогодні, в цю мить, тягар був тільки тягарем.
— Я прийшла… — Агуара блиснула іклами. — І сама не знаю, нащо прийшла. Може, щоб попрощатися. Може, щоб дозволити їй попрощатися з тобою.
З-за лисиці виглянула худенька дівчинка в обтислій сукенці. Її бліде і неприродно нерухоме обличчя все ще було напівлюдським. А все-таки більше лисячим, ніж людським. Зміни відбувалися швидко.
