Сезон гроз - страница 97
Відьми́н покрутив головою.
— Ти її вилікувала? Оживила? Ні, це неможливо. То вона не померла там, на кораблі? Жила. Прикидалася мертвою.
Агуара голосно дзявкнула. Він не відразу зрозумів, що то був сміх. Лисиця сміялася.
— Колись ми багато уміли. Ми могли наводити ілюзії чарівних островів, показувати багатотисячним натовпам танцюючих в небі драконів. Могли створити подобу величезного війська, що наближається до міських стін… Колись, давніше. Тепер світ змінився, наші здібності зменшилися… а ми деградували. Тепер у нас більше від лисиць, ніж від агуар. Але все ще навіть найменша, навіть наймолодша лисиця спроможна ошукати ілюзією ваші примітивні людські почуття.
— Вперше в житті, — відповів він через мить, — я тішуся з того, що мене ошукали.
— Неправда, що ти все зробив зле. А в нагороду можеш доторкнутися до мого обличчя.
Він кашлянув, дивлячись на гострі зуби.
— Гммм…
— Ілюзії — це те, про що думаєш. Чого лякаєшся. І про що мрієш.
— Прошу?
Лисиця тихо дзявкнула. І змінила подобу.
Темні, фіалкові очі палають на блідому трикутному обличчі. Гайворонськи чорні хвилі волосся каскадом спадають на плечі, виблискують, відбивають світло, як павине пір’я, закручуючись і розпружуючись при кожному русі. Губи, чудово вузькі і бліді під помадою. На шиї чорна оксамитка, на оксамитці обсидіанова зірочка, що іскриться і розсіває довкола тисячі леліток.
Єнніфер усміхнулася. А відьми́н торкнувся її щоки.
А тоді сухий дерен зацвів.
А пізніше повіяв вітер, труснув кущем. Світ зник за завісою вируючих білих пелюсточків.
— Ілюзія, — почув він голос агуари. — Все на світі — ілюзія.
* * *
Горицвіт закінчив співати. Але не відклав лютні. Сидів на уламку зваленої колони. Дивився в небо.
Геральт сидів біля нього. Обдумував різні речі. Подумки впорядковував різні речі. Будував плани. Переважно нереальні. Обіцяв собі різні речі. Дуже сумніваючись, чи зуміє виконати хоч одну обіцянку.
— І чого це ти, — раптом озвався Горицвіт, — ніколи не похвалиш жодної моєї балади. Я ж їх стільки при тобі склав і заспівав. А ти ніколи не сказав: «Гарно вийшло. Я хотів би, щоб ти зіграв це ще раз». Ти так ніколи не сказав.
— Ага, сходиться. Я не казав, що хотів би. А знаєш чому?
— Чому?
— Бо й не хотів.
— То це аж така жертва? — не відступав бард. — Таке зусилля? Сказати: «Зіграй це ще раз, Горицвіте. Зіграй «Як плине час»
— Зіграй це ще раз, Горицвіте. Зіграй «Як плине час»
— Ти якось непереконливо сказав.
— То й що? Ти все одно зіграєш.
— Щоб ти знав.
Мигоче свічка,
Вогник згас,
Холодний вітер дме безжально
І плинуть дні
І плине час
Так непомітно і печально
Ти ще зі мною, все ще нас
Щось лучить, хоч неідеально,
Бо плинуть дні,
Бо плине час
Так непомітно і печально
Перейдених доріг і трас
Живе в нас пам’ять незнищальна,
Та плинуть дні,
Та плине час,
Так непомітно і печально
Давай, кохана, ми ще раз
Підхопим приспів тріумфально,
Хоч дні пливуть,
Хоч плине час
Так непомітно і печально.
Геральт встав.
— Час в дорогу, Горицвіте.
— Так? А куди?
— Чи не все одно?
— Загалом так. Їдьмо.
Епілог
На узгір’ї біліли рештки будівлі, оберненої в руїну так давно, що вже зовсім заросла. Плющ оповив мури, молоді дерева пробилися через потріскані кам’яні брили. Колись то була — Німуе не могла цього знати — святиня, осідок жерців якогось забутого божества. Для Німуе то була лишень руїна. І дороговказ. Знак, що йде доброю дорогою.
Бо відразу за узгір’ям і руїною гостинець розділявся. Один шлях вів на захід, через вересовиська. Інший, той, що йшов на північ, зникав у густому й темному лісі. Заглиблювався в чорній гущавині, тонув у похмурому мороку, розпливався в ньому.
І то була її дорога. На північ. Через славутній Сойчин ліс.
Оповідями, якими її намагалися приголомшити в Івало, Німуе не надто переймалася, бо під час мандрівки чула подібне не раз і не двічі. Кожна околиця мала свій страшний фольклор, локальні жахіття і страхіття, які мали нагнати пуду перехожим і переїздним. Німуе вже лякали водяницями в озерах, берегинями в річках, маною на перехрестях і упирями на цвинтарях. Що другий мостик мав бути криївкою тролів, що друга купа кривих верб — засідкою стриги. Зрештою Німуе звикла, збуденнілі страхи перестали бути страшними. Але ніяк не могла побороти дивний неспокій, що охоплював її перед вступом у темний ліс, на доріжку між курганами в імлі чи стежку серед оснутих випарами багниськ.
Тепер, перед темною стіною лісу, теж відчувала той неспокій, який мурашками лазив по плечах і висушував рота.
Дорога виїжджена, повторювала подумки, вся у коліях від возів, стоптана копитами коней і волів. Що ж з того, що той ліс виглядає страшно — це ж не жодна дика пуща, це людний шлях до Доріану, який веде через останній клаптик колишнього бору, вцілілий від сокир і пилок. Багато хто тут їздить, багато хто ходить. І я перейду. Не боюся.
Я Німуе верх Вледир ап Гвин.
Вирва, Гвадо, Сібелл, Брюгге, Кастерфурт, Монтара, Івало, Доріан, Анхор, Горс Велен.
Оглянулася, чи хтось не над’їжджає. Було б, подумала, веселіше в компанії. Але гостинець, як на злість, саме сьогодні, ото зараз, — не хотів бути багатолюдним. Був наче вимерлим.
Виходу не було. Німуе відкашлялася, поправила вузлик на плечі, міцніше стиснула кийок. І увійшла в ліс.
Серед дерев переважали дуби, в’язи і старі, зрослі один з одним граби, були теж сосни і модрини. А нижче розрісся густий підлісок — переплутані кущі глоду, ліщини та черемхи і жереп. Такий підлісок звичайно аж роївся від лісового птаства, однак в цьому лісі панувала зловорожа тиша. Німуе йшла, втупившись у землю. Полегшено зітхнула, коли в якусь хвилину десь у глибині лісу застукав дятел. Все-таки є тут щось живе, подумала, я не зовсім сама.
