Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 108
Йому так соромно, що він навіть не розуміє, що йому соромно. Навіть тоді, коли Хуан Кастільйо питає: «Чого ти плачеш, Донні?»
«Плачу? — чудується він, витирає під очима, і так, він плаче. Плаче. Але поки що не розуміє, що це сльози сорому. Він припускає, що це від шоку, і частково має рацію. — Так, мабуть, плачу».
«Ти куди? — не вгаває Хуан. — Обід от-от скінчиться».
«Мені треба піти, — каже Каллаген. — Я повертаюся на схід».
«Якщо ти підеш зараз, тобі не заплатять».
«Я знаю, — каже Каллаген. — Все нормально».
І яка ж це брехня. Бо нічого нормального в цьому нема.
Нічого.
ШІСТЬ
— На дні наплічника в мене було зашито кілька сотень доларів, — сказав Каллаген. Вони сиділи на сходах перед церквою, ніжачись на осонні. — На них я купив квиток на літак до Нью-Йорка. Швидкість, звісно, була важлива, але насправді причина полягала не лише в цьому. Я відчував потребу якнайшвидше втекти з цих прихованих шляхів. — Він злегка кивнув Едді. — 3 тодешових автострад, як ви їх називаєте. До них звикаєш незгірш, ніж до випивки…
— Сильніше, — уточнив Роланд. Він помітив, що до них наближаються троє: то Розаліта вела двійнят Тейвері, Френка і Френсін. Дівчинка тримала в руках великий аркуш паперу, несучи його перед собою мало не з комічною шанобливістю. — Гадаю, мандри — це один з найсильніших наркотиків у світі. І кожен прихований шлях веде до дюжини подальших.
— Правду кажеш, і я дякую, — відповів Каллаген. Вигляд у нього був похмурий, розгублений і, як здалося Роландові, трохи сумний.
— Отче, ми послухаємо твою розповідь до кінця, але я прошу тебе притримати її до вечора. Чи завтрашнього вечора, якщо ми сьогодні не повернемося. Невдовзі тут буде наш друг Джейк, і…
— Ви це відчуваєте? — спитав Каллаген, зацікавлено, але без недовіри.
— Еге ж, — кивнула Сюзанна.
— До його приходу я б хотів побачити ту річ, якою ти володієш, — сказав Роланд. — Думаю, ти ще розповіси, як вона у тебе опинилася…
— Так, — кивнув Каллаген. — Розповім. Напевно, це суть моєї історії.
— …і вона має дочекатися своєї черги. Картина помалу починає вимальовуватися.
— Як це завжди й відбувається, — сказав Каллаген. — Місяцями, навіть роками, як я намагався вам пояснити, часу наче не існує, його не помітно. А потім накриває тебе лавиною.
— Правду кажеш, — погодився Роланд. — Едді, ходімо зі мною, зустрінемо двійнят. Здається, юна леді накинула на тебе оком.
— Хай дивиться, скільки хоче, — добродушно сказала Сюзанна. — За перегляд грошей не берем. Якщо ти не проти, Роланде, я посиджу тут на сонечку. Давно я вже не сиділа в сідлі, добряче натерла собі м’яке місце. Коли в тебе нема нижніх кінцівок, усе якось не ладнається.
— Роби так, як тобі зручно, — відповів Роланд. Але він покривив душею, і Едді це знав. Стрілець хотів, щоб Сюзанна поки що лишилася на місці. Він міг лише надіятися, що Сюзанна не прочитає цю думку.
Поки вони йшли до дітей і Розаліти, Роланд тихо й швидко заговорив до Едді.
— Я збираюся піти з ним до церкви сам. Просто зрозумій, що я не вас обох намагаюся утримати від того, що там лежить. Якщо то чорна Тринадцятка — а я майже впевнений, що так і є, — краще їй до неї не наближатися.
— Ти хочеш сказати, в її делікатному становищі. Роланде, а я думав, ти не від того, щоб у Сьюз стався викидень.
— Мене турбує не викидень, — зізнався Роланд. — Боюся, що чорна Тринадцятка зробить істоту, яка росте в її животі, ще сильнішою. — Він знову помовчав. — Обох істот. Дитину і її доглядачку.
— Мію.
— Так, її. — Він всміхнувся двійнятам Тейвері.
Френсін лише неуважно всміхнулася йому у відповідь — всю принадність своєї усмішки вона притримувала для Едді.
— Дайте-но я подивлюся, що ви намалювали, якщо ви не проти, — сказав Роланд.
— Сподіваємося, тут усе гаразд, — скромно сказав Френк Тейвері. — А то, може, й не зовсім гаразд. Ми боялися. Місіс дала нам такий гарний шмат паперу, що ми боялися, як би його не зіпсувати.
— Спочатку ми малювали на землі, — розповіла Френсін. — Потім найсвітлішим олівцем. Наводив лінії Френк, у мене трусилися руки.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв їх Роланд. Едді, підійшовши ближче, зазирнув йому через плече. Карта була навдивовижу детальною: в центрі розташовувалися міська Зала зібрань, ліворуч на аркуші бігла Велика Ріка (Девар-Тете).
Папір, як на погляд Едді, був звичайним трафаретним, такий стосами продається в будь-якій канцелярській крамниці Америки.
— Діти, це просто супер, фантастика, — похвалив Едді. І чомусь йому здалося, що Френсін Тейвері зараз зомліє.
— Атож, — підтримав Роланд. — Ви чудово попрацювали. А зараз я зроблю те, що може здатися вам блюзнірством. Знаєте таке слово?
— Так, — кивнув Френк. — Ми християни. «Не згадуй ім’я Господа Бога твого і його Сина, Людини-Ісуса, марно». Але блюзнірство — це ще й грубе поводження з чимось прекрасним.
Він промовляв дуже серйозним тоном, але в очах спалахували іскорки цікавості: надто вже йому хотілося знати, яке блюзнірство замислив цей чужинець. Його сестрі теж.
Роланд узяв аркуш паперу, якого вони заледве наважилися торкнутися, попри свою очевидну майстерність, і склав його навпіл. Діти охнули. Розаліта Муньйос теж, хоч і не так гучно.
— Оскільки це вже не просто папір, то поводитися з ним так — це не блюзнірство, — пояснив стрілець. — Папір став знаряддям, а знаряддя слід оберігати. Розумієте?
