Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 109
— Так, — відповіли вони, але в їхніх голосах виразно чувся сумнів. Та обережність, з якою Роланд поклав згорнуту карту в свій кошіль, трохи повернула їм упевненість.
— Дякую дуже-дуже, — сказав Роланд і взяв руку Френсін у свою ліву долоню, а Френкову — в скалічену праву. — Може статися, що ви, завдяки своїм очам і рукам, урятували нам усім життя.
Френсін розплакалася. Френк щосили стримував сльози, але не витримав. Вони все-таки перехлюпнулися через край і потекли по його веснянкуватих щоках.
СІМ
— Хороші діти. Талановиті, — сказав Едді, коли вони поверталися до сходів перед церквою.
Роланд кивнув.
— Ти можеш уявити, як одне з них повертається з Краю грому заслиненим ідіотом?
Роланд надто добре міг собі це уявити, тому не відповів.
ВІСІМ
Сюзанна без заперечень погодилася з Роландом у тому, що вони з Едді мають залишатися надворі, й стрілець мимоволі згадав, як вона пручалася, не бажаючи ступати на землю пустища. І подумав, чи якась частина її єства боїться того самого, чого боявся він. Якщо так, то битва — її битва — вже почалася.
— Скільки ми маємо чекати, перш ніж я піду визволяти тебе? — спитав Едді.
— Перш ніж ми підемо тебе визволяти, — виправила його Сюзанна.
Роланд замислився. Питання було хорошим. Він глянув на Каллагена, який стояв на горішній сходинці в джинсах і простій сорочці з рукавами, закасаними до ліктів. Руки він схрестив на грудях, тож Роланд міг бачити міцні м’язи його передпліч.
Старий знизав плечима.
— Воно спить. Проблем не має бути. Але… — Він розчепив вузлуваті руки й показав на револьвер, що погойдувався у Роланда на стегні. — На твоєму місці я б це залишив. Хтозна, може, воно спить з розплющеним оком.
Роланд розстебнув кобуру й передав її Едді, котрий носив на собі його другу кобуру. Потім зняв через голову кошіль і віддав його Сюзанні.
— П’ять хвилин, — сказав він. — Раптом щось станеться, я зможу вас покликати. «Чи не зможу», — подумки виправив сам себе.
— На той час тут уже буде Джейк, — нагадав Едді.
— Якщо вони приїдуть раніше, ніж ми вийдемо, затримайте їх, — проінструктував його Роланд.
— Айзенгарт і Слайтмени не намагатимуться увійти, — сказав Каллаген. — Якщо вони комусь і поклоняються, то об’єкт їхнього поклоніння — Оріза, Діва Рису. — Він демонстративно скривився, показуючи, якої він думки про Діву Рису й решту другосортних богів Кальї.
— Тоді ходімо, — сказав Роланд.
ДЕВ’ЯТЬ
Багато часу спливло відтоді, як Роланд Дескейн відчував страх — той глибоко забобонний страх, що супроводжує релігійну віру. Напевно, востаннє це відбувалося з ним ще в дитинстві. Але цей страх охопив його одразу ж, щойно отець Каллаген відчинив двері своєї скромної дерев’яної церковки й притримав їх, жестом запрошуючи Роланда увійти слідом за ним досередини.
У церковних сінях на підлозі лежав витертий килим. Двері з сіней, що вели до самої церкви, були відчинені. За ними видніла доволі велика кімната, з лавами обабіч проходу і ослінчиками для колінопреклоніння. На дальньому боці кімнати стояв поміст, обставлений горщиками з білими квітами, у якому Роланд легко вгадав кафедру. В застояному повітрі повіяло пахощами квітів. У стінах були вузькі вікна, засклені прозорими шибками. Позаду кафедри, на задній стіні, висів хрест із залізного дерева.
Опинившись усередині, він почув потаємний скарб Старого — саме почув, і навіть не вухами, а кістками. Рівне тихе бурмотіння. Воно, як і гомін троянди, передавало відчуття сили і влади, але на цьому подібність із трояндою закінчувалася. Це бубоніння говорило про колосальну пустку. Про порожнечу, яку вони відчули під поверховою реальністю Нью-Йорка в тодеші. Порожнечу, яка могла стати голосом.
«Так, це те, що нас забирало, — подумав він. — Забирало нас до Нью-Йорка, одного Нью-Йорка з багатьох, якщо вірити Каллагену, але з таким самим успіхом ми могли опинитися будь-де, у будь-якому часі. Воно могло нас забрати… а могло й жбурнути».
Він згадав кінцівку своєї довгої балачки з Волтером, у місці кісток. То був тодеш — тепер він це розумів. І було відчуття росту, розпухання, він ріс і ріс, поки не став більший од зірок, більший від самого всесвіту. Та сила перебувала тут, у цій кімнаті, і йому було страшно.
«О боги, нехай воно спить», — подумки благає він, але слідом за цією приходить інша думка, ще страшніша — рано чи пізно їм доведеться його розбудити. Рано чи пізно їм треба буде вирушити до тих часових зрізів Нью-Йорка, які знадобиться відвідати.
Біля дверей на високій підставці стояла чаша з водою. Каллаген вмочив пальці й перехрестився.
— Ти вже можеш це робити? — майже пошепки пробурмотів Роланд.
— Еге ж, — сказав Каллаген. — Бог прийняв мене до себе назад, стрільцю. Хоча, схоже, тільки на випробний термін. Розумієш?
Роланд кивнув. І пішов слідом за Каллагеном усередину, не вмочивши пальців.
Каллаген повів його центральним проходом. І попри те, що рухався він швидко і впевнено, Роланд відчував, що священик наляканий не менше за нього, ба навіть більше. Безперечно, він хотів позбутися цієї речі, що було, то було, але стрілець високо оцінив його хоробрість.
Праворуч від сповідальної ніші вгору вели три сходинки. Каллаген піднявся ними.
— Тобі не потрібно підніматися, Роланде, ти й звідти добре побачиш усе, що я робитиму. Гадаю, ти не хочеш забрати його зараз же?
— В жодному разі, — відповів Роланд. Тепер вони й справді перейшли на шепіт.
