Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 118
— Наша розмова буде недовгою, — сказав Роланд. І не збрехав. Він уже побачив усе, що йому було потрібно.
ШІСТЬ
У кабінеті був лише один стілець — біля столу. На нього сіла Маргарет. Айзенгарт примостився на ослінчику. Роланд присів навпочіпки, спершись спиною об стіну. Перед собою він тримав відкритий кошіль. Він уже показав їм карту двійнят. Айзенгарт не одразу збагнув, на що хотів звернути їхню увагу стрілець (можливо, й досі не до кінця розумів), але жінка зрозуміла все. Не дивно, що вона не залишилася з манні, подумав Роланд. Манні були мирним народом. А Марґарет Айзенгарт — ні. В усякому разі, якщо ближче з нею познайомитися, це ставало очевидним.
— Нікому про це не розповідайте, — попередив Роланд.
— Або ти нас уб’єш, як наших ковбоїв? — поцікавилася вона.
Роланд терпляче глянув на неї, і під його поглядом вона почервоніла.
— Вибач, Роланде. Я засмучена. Так буває, коли кидаєш тарілку зопалу.
Айзенгарт обійняв її за плечі. Тепер вона зраділа його обіймам і поклала голову йому на плече.
— Хто ще з вашого гурту так само вправний з тарілкою? — спитав Роланд. — Є такі?
— Залія Джефордс, — без вагань відповіла вона.
— Правду кажеш?
Вона енергійно закивала.
— Залія б розрізала ту картоплину, навіть якби стояла на двадцять кроків далі, ніж я.
— Ще хтось є?
— Сейрі Адамс, жінка Дієґо. І Розаліта Муньйос.
Почувши це, Роланд здивовано підняв брови.
— Еге ж. Після Залії Розі найкраща. — Коротка пауза. — Ну і я, мабуть.
Немовби величезний тягар упав йому з плечей. Раніше він був переконаний, що якимось чином їм удасться принести зброю з Нью-Йорка чи знайти її на східному березі ріки. Але, схоже, потреба в цьому відпала. От і добре. У Нью-Йорку на них чекали інші справи, справи, пов’язані з Кельвіном Тауером. І йому не хотілося без нагальної потреби поєднувати ці два діла.
— Я хочу, щоб ми — ти, я і ті жінки — зустрілися в будинку Старого. Приходьте лише ви вчотирьох. — Він метнув блискавичний погляд на Айзенгарта і знову подивився на Айзенгартову сей. — Без чоловіків.
— Хвилиночку, — запротестував Айзенгарт.
Роланд підняв руку.
— Ще нічого не вирішилося.
— Якраз це мені й не подобається, — буркнув Айзенгарт.
— Помовч хвилинку, — цитьнула на нього Марґарет. — Коли ти хочеш нас зібрати?
Роланд подумки порахував. Лишилося двадцять чотири дні, можливо, вже двадцять три, а ще багато чого треба було побачити. А ще була річ, схована у церкві Старого, з нею теж слід було розібратися. І старий манні, Хенчик…
Втім, він знав, що зрештою той день настане і події розігруватимуться блискавично. Так було завжди. П’ять хвилин, щонайбільше десять, і все скінчено, добре це чи погано.
Фокус був у тому, щоб підготуватися до цих кількох хвилин якнайкраще.
— За десять днів, — відповів він. — Увечері. Ми влаштуємо для вас чотирьох змагання.
— Гаразд, — кивнула вона. — Це ми можемо. Але, Роланде… я не кину жодної тарілки, пальцем не поворухну, якщо мій чоловік буде проти.
— Розумію, — не став сперечатися Роланд, наперед знаючи, що вона чинитиме так, як він скаже. Коли настане час, вони всі так чинитимуть.
У кабінеті було маленьке віконце, брудне й заросле павутиною, але крізь його шибки можна було побачити, як марширує подвір’ям Енді. У сутінках, що поволі густішали, його електричні очі спалахували й згасали. Він бурмотів під носа якусь пісеньку.
— Едді каже, що роботи запрограмовані на виконання певних завдань, — сказав Роланд. — Енді виконує ваші накази?
— Переважно так, — відповів Айзенгарт. — Але не завше. До того ж він не завжди вештається поряд.
— Не віриться, що його зробили для чогось іншого, крім як співати дурні пісеньки й розповідати гороскопи, — задумливо промовив Роланд.
— Можливо, Древні дали йому якісь хобі для забави, — висловила припущення Марґарет Айзенгарт, — і тепер, коли його основні завдання вже не потрібні, втратили сенс, ці захоплення стали для нього головними.
— Ви думаєте, його зробили Древні?
— А хто ж іще? — звів брови Воун Айзенгарт. Енді вже пішов, і заднє подвір’я спустіло.
— Еге ж, хто ще, — задумливо протягнув Роланд. — Кому б ще вистачило кебети й інструментів? Але Древні зникли з лиця землі за дві тисячі років до того, як Вовки почали набігати на Калью. Дві тисячі або навіть більше. Тож хотілося б знати, хто чи що запрограмувало Енді на те, щоб він не міг про них говорити, лише повідомляти вам, коли вони прийдуть. І ще одне питання, не таке цікаве, та все одно нерозв’язане: чому він це говорить, якщо не може чи не хоче розповідати решту?
Айзенгарт і його дружина спантеличено перезирнулися. До них не дійшов сенс навіть першої частини того, що сказав Роланд. Стрільця це не здивувало, хіба що трохи розчарувало. Справді-бо, тут було багато очевидного. Тобто якщо клепки не бракує. Але Айзенгартів, Джефордсів і Оверголсерів з Кальї теж можна було зрозуміти: коли під загрозою життя твоїх дітей, думати якось важко.
У двері постукали. Айзенгарт запросив увійти.
То був Бен Слайтмен.
— Бос, худобу загнали на ночівлю. — Він зняв окуляри й протер їх об сорочку. — Хлопці пішли ночувати в палатці Бенні. Енді йшов за ними слідом, тож усе добре. — Слайтмен глянув на Роланда. — Для печерних котів ще зарано. Але раптом такий кіт з’явиться, Енді дасть моєму хлопцеві вистрелити в нього один раз із арбалета — я йому наказав, і він відповів «Наказ записано». Якщо Бенні не влучить, Енді захистить хлопців від кота своїм тілом. Його запрограмували на захист, і ми не можемо цього змінити, але якщо кіт не відступиться…
