Вовки Кальї. Темна вежа V - страница 117
Бенні не зрозумів. А Джейк, глянувши ще раз на Марґарет Айзенгарт, збагнув усе. Людина зробила те, що мала зробити… а потім прийшла реакція.
— Ходімо, Бен, — сказав він.
— Але…
— Ходімо. — Джейк ухопив нового товариша за сорочку і поволік за собою до дверей кухні.
Хвилину-дві Роланд не турбував жінку. Вона стояла на місці, опустивши голову й тремтячи. Її щоки палахкотіли, але решта шкіри стала блідою, як молоко. Здавалося, вона стримує нудоту.
Він підійшов до дверей комори, узявся за тарілку в належному місці й потягнув. На його подив, тарілка піддалася не відразу: довелося докласти чималих зусиль, і лише тоді вона зсунулася з місця й вивільнилася. Він відніс її жінці й простягнув зі словами:
— Твоє знаряддя.
Вона взяла її не одразу, тільки глянула на нього з якоюсь дикою ненавистю.
— Чому ти глузуєш з мене, Роланде? Звідки тобі відомо, що Воун узяв мене з клану манні? Скажи, прошу.
Авжеж, завдяки троянді, інтуїції, подарованій йому дотиком троянди, а ще йому багато розповіло її обличчя — викапане лице старого Хенчика, тільки з жіночими рисами. Але не її то була справа, звідки Роланд знав те, що знав, тож він лише похитав головою.
— Я не знаю. І не глузую з тебе.
Марґарет Айзенгарт рвучко обхопила його за шию. Її шкіра була сухою і такою гарячою, що здавалося, ніби її лихоманить Вона наблизила свої неспокійні губи до його вуха, і Роландові здалося, ніби він відчуває запах кожного кошмару, які переслідували її відтоді, як вона вирішила покинути свій народ заради великого скотаря Кальї Брин Стерджис.
— Я бачила, як ти вчора ввечері балакав з Хенчиком, — тихо сказала вона. — Ти ж бачитимешся з ним ще, правда?
Роланд кивнув, заціпенівши від її хватки. Її сили. Від легких подмухів дихання, що лоскотали йому вухо. Невже глибоко в кожній людині, у кожній жінці, як ця, сидів божевільний?
— Добре. Чудово. Скажи йому, що Марґарет з Клану Червоної Стежини добре живеться з її чоловіком-язичником, еге ж, добре. — Її пальці на його шиї стислися ще сильніше. — Скажи йому, що вона ні про що не шкодує! Зробиш це для мене.
— Так, жінко, якщо ти цього хочеш.
Вона вихопила тарілку з його руки, не боячись її смертоносного леза. Здавалося, тримаючи її в руках, вона заспокоювалася. Глянула на нього очима, в яких стояли непролиті сльози.
— Ти говорив з моїм батьком про печеру? Про Печеру дверей?
Роланд кивнув.
— Чим ми поплатимося за твій прихід, смертоносний чоловіче зі зброєю?
До них підійшов Айзенгарт. Він непевно подивився на дружину, яка заради нього терпіла вигнання і зневагу свого народу. Тієї миті здавалося, що вона не впізнає його.
— Я виконую волю ка, — сказав Роланд.
— Ка! — закричала вона, і її верхня губа піднялася догори. Вишкір перетворив її гарне обличчя на огидну гримасу. Якби її зараз бачили хлопці, вони б злякалися. — Кожен баламут ним виправдовується! Засунь його собі в дупу зі своїм лайном!
— Я виконую волю ка. І ти чинитимеш так само, — повторив Роланд.
Вона дивилася на нього, наче не розуміючи. Роланд узяв гарячу руку, що вхопила його за потилицю, і стис, міцно, але не до болю.
— І ти чинитимеш так само.
Вона подивилася йому у вічі й опустила погляд.
— Еге ж, — пробурмотіла. — Ох, так, всі ми так чинитимемо. — Вона наважилася підвести на нього погляд. — Ти перекажеш Хенчику мої слова?
— Так, жінко, перекажу.
На подвір’ї, огорнутому сутінками, було тихо, лише віддалені звуки села порушували мовчанку. Ковбої досі стояли, прихилившись до загороди. Роланд легким кроком пішов до них.
— Доброго вечора, хлопці.
— Надіюся, в тебе все добре, — відповів один і торкнувся пальцями чола.
— Хай у вас буде ще краще, — побажав Роланд. — Місус кидала тарілку, добре кидала, ге?
— Як спасибі сказати, — погодився інший. — Місус ще ого-го.
— Ого-го, — кивнув Роланд. — А знаєте, що я вам скажу, хлопці? Перекинуся з вами слівцем, як-то кажуть.
Вони подивилися на нього насторожено.
Роланд підвів очі й усміхнувся до неба. Потім знову подивився на ковбоїв.
— Будьмо чесними. Вам, певно, схочеться потеревенити про це. Розповісти всім, що тут побачили.
Вони досі недовірливо зиркали на нього, не бажаючи визнавати очевидне.
— Бодай словом прохопіться — і я вас усіх уб’ю, — сказав Роланд. — Затямили?
Айзенгарт поклав йому на плече руку.
— Роланде, я певен…
Не обертаючись до нього, стрілець скинув його руку з плеча.
— Я питаю, затямили?
Вони закивали.
— Повірили, що мої слова — не порожній звук?
Вони знову закивали. Вигляд у них був переляканий, задоволено відзначив про себе Роланд. Правильно робили, що боялися.
— Я кажу спасибі.
— Кажу спасибі, — повторив один з ковбоїв. На лобі в нього проступив піт.
— Еге ж, — додав другий.
— Спасибі велике-велике, — сказав третій і нервово сплюнув довжелезний струмінь тютюну.
Айзенгарт спробував ще раз.
— Роланде, послухай, прошу…
Але Роланд не слухав. Його голова просвітліла від думок. Зненацька він дуже чітко уявив собі, яким буде їхній план дій. Принаймні план дій на цьому боці.
— Де робот? — спитав він у господаря ранчо.
— Енді? Думаю, пішов на кухню з хлопцями.
— Добре! У тебе тут є якийсь кабінет? — Він кивнув у бік комори.
— Еге ж.
— Ходімо туди. Ти, я і твоя жінка.
— Я хотів би відвести її в дім, — сказав Айзенгарт. «Я волію забрати її куди завгодно, аби подалі від тебе», — прочитав Роланд у його погляді.
