Кінець світу в Бреслау - страница 41
— Я мушу розшукати дружину.
Над’їхали сани й зупинилися біля них. Від коня віяло стайнею, від візника — самогонним перегаром. У санях сидів молодик у котелку й курив сигару. Кінь нетерпляче бив копитом по замерзлих снігових брилах.
— Її відшукає інший, — Мюльгауз показав на чоловіка в санях. — Хтось, кого вона не знає.
— Вона всіх знає, — відповів Мокк. — Усіх чоловіків і всіх жінок. Але цього, певне, ні. Не чув, аби вона мала справу з педиками.
Мюльгауз узяв Мокка під лікоть і легенько підштовхнув до саней. Молодик усміхнувся у відповідь на привітання й приклав пальці до крисів котелка, як це заведено у військових. Мокк відсалютував навзаєм.
— Познайомтеся, пане раднику, — мовив Мюльгауз. — Це приватний детектив з Берліна, пан Райнер Кнюфер.
— Ви давно мешкаєте в Берліні? — Мокк простяг руку детективові.
— Від народження, — Кнюфер поспішно потис Моккову правицю й вручив йому свою візитку. — І знаю це місто так само гарно, як і власне помешкання. Я знайду в ньому будь-яку блощицю.
Ніхто не засміявся, окрім самого детектива Кнюфера. Сани рушили. Сніг затріщав під полозами, затріщала Моккова голова, затиснена лещатами похмілля. Коні били копитами в його скроні, а під повіки потрапив сніг, змішаний із сіллю й піском. Незважаючи на шпаркий мороз, радник зняв капелюха й помахав ним перед обличчям, наче віялом. А тоді рвучким рухом схопив Кнюфера за горло.
— Кажеш, знайдеш будь-яку блощицю? — він глянув на Кнюфера свинцевим поглядом. — Сучий сину, моя дружина — не блощиця, що залізла під твої шпалери.
Мюльгауз шарпнув його за плече. Мокк упав на заднє сидіння саней. Кнюфер прокашлявся й викинув недопалок сигари. Стара продавчиня помаранчів, голосно лаючись, почала шукати недопалок між замерзлими фруктами. Мюльгауз притримував Мокка за плече, а Кнюфер байдуже проводжав поглядом собаку, що перебігав Ауґуст-штрасе. Мокк зручно всівся й почав розтирати почервонілі вуха.
— Я знайду вашу дружину, — сухо проказав Кнюфер. — Кажучи про блощицю, я мав на увазі, звісно, власне помешкання, а не Берлін. Прошу вибачення.
— I vice versa, — відповів Мокк. — Які відомості про мою дружину вас цікавлять?
— Будь-які. Найбільше справ, які мені доводиться вести, стосується саме пропаж. — Кнюфер витяг бланк, надрукований на грубому папері. — Я опрацював спеціальну анкету. Деякі запитання інтимні й незручні, але ви повинні на них відповісти хоча б «не знаю». Прошу також дати мені недавнє фото дружини й все це надіслати мені до готелю «Кеніґсгоф» на Клаазен-штрасе до другої години. О чверть на третю зателефонуйте. У мене можуть виникнути до вас якісь додаткові запитання. Номер готелю на звороті візитки. О третій у мене потяг до Берліна.
Сани зупинилися, пропускаючи якусь селянську підводу.
— А зараз — до побачення. — Кнюфер граційно вистрибнув, розігнався, наче хлопчак і ковзаючись, рушив замерзлими калюжами повз тютюнову лавку Шпінґарна на розі будинку, де зазвичай розкладали свій товар вуличні продавці. Зараз замість них там було кілька підлітків у дірявих кашкетах, залатаних светрах і в’язаних рукавичках. Кандидати в злочинці виробляли на ковзанах викрутаси на ковзанці. Кнюфер досяг протилежного боку калюжі й опинився просто коло бляшаної скрині, під якою палав вогонь. Детектив сягнув до кишені пальта, а продавець підняв кришку скрині й дістав з окропу товсту сардельку, яку увіткнув Кнюферові просто в руку.
— А ці хлопці не повинні бути в школі? — поцікавився Мюльгауз, зиркнувши на годинника.
— Не знаю. Але знаю, що вони воліють бути на ковзанці, аніж під наглядом вчителя або п’яного батька, — Мокк витяг з кишені вовняну пов’язку й затулив нею вуха. — Ви про все знали. От звідки блискавично взявся детектив-професіонал з Берліна. Все це сталося всього кілька днів тому. Дружина втекла від мене, а тут уже й цей Кнюфер… Як ви довідались?
— Стіни мають вуха, Мокку, — трохи повагавшись, відповів Мюльгауз. — А найчутливіші вуха мають стіни маленького подвір’ячка за ганделиком Ґабі Зельт.
— Спасибі. Справді, буде краще, якщо її шукатиме хтось, кого вона не знає.
Обидва замовкли й примружилися від нещадних сонячних променів, що розтоплювали бурульки під дахом Слідчої в’язниці на Нойє-Ґраупнер-штрасе. Мокк глянув на анкету й витяг з кишені пальта гострого олівця. Швидкими рухами він наче оголив сутність своєї віроломної дружини. Почав від зовнішніх ознак.
«Вік: 24; зріст: 166 см; вага: близько 60 кг; колір волосся: світло-русяве; колір очей: зелені; особливі прикмети: великі груди».
Вони під’їжджали до Миколаївсього передмістя, яке століттями славилося храмами Афродити. Проминули казарми на Швайдніцер Штадтґрабен, Кеніґс-пляц й опинилися між шпиталем «Всіх Святих» і Арсеналом. Мокк дивився на анкету й пригадував минуле Софі: ось старий зубожілий барон з Пассау підкидає догори свою п’яту доню, ось ця п’ята доня, принцеса, татова мазунка, молиться в родинній капличці, а її русяве волосся зачесане у вигадливу корону, ось вона сидить на веранді, оповитій диким виноградом і тулиться обличчям до шерсті великого сенбернара.
«Місце народження: Пассау; акцент: ледь помітний баварський; віросповідання: римо-католицьке; релігійність: залишкова, обрядова; контакти з родичами: жодних; місце проживання родичів: Пассау, Мюнхен; контакти із друзями: барон Філіпп фон Гаґеншталь, аристократ, Елізабет Пфлюґер, скрипалька».
Мюльгауз і Мокк увійшли на брудне подвір’я на Бурґфельд. Мокк, який донедавна працював у Другому відділі бреславського Управління поліції, дуже добре знав, що власник одноповерхового будинку, перебудованого з колишньої каретні, надовго виїхав до Америки, винаймаючи віллу одному угорцеві, який мав різні справи з Віртом і Цупіцею. Передусім він робив гроші на старому, як світ, занятті.
