Кінець світу в Бреслау - страница 40
Про все це не знав той, кого газети називали «зіркою бреславської кримінальної поліції» або «гончаком, наділеним непомильним інстинктом». «Геній криміналістики» уже втрете підставляв голову, що дудніла після пиятики, під струмінь крижаної води, а служник Адальберт витирав шорстким рушником його скуйовджене волосся й почервонілу потилицю.
Не дивлячись у дзеркало, Мокк розчесав волосся кістяним гребінцем, насилу запнув тугого комірця й перейшов до їдальні, де на столі парував дзбанок з кавою, порічковий джем солодко розтікався на хрумкій скоринці білих булочок, а яйце спокушало тремтінням жовтка в слизькій оболонці білка. Але апетиту в Мокка не було, і то не через надмірне уживання портвейну, який учора добряче порушив рівновагу рідин у його шлунку. Причина таїлась у присутності кримінального директора Мюльгауза. Той сидів за столом і ласо споглядав на сніданок, завзято копирсаючи шпичкою в цибухові забитої люльки. Мокк привітався з начальником і сів до столу. Налив собі й гостеві кави. Запала мовчанка.
— Перепрошую вас, Мокку, за це раннє вторгнення, — Мюльгауз нарешті прочистив люльку й порушив мовчанку. — Сподіваюсь, я не розбудив мадам Софі.
Мокк не відповідав, розтираючи язиком по піднебінню жовток, смак якого відгонив залізом.
— У середу Смолож не вийшов на роботу, — продовжував далі Мюльгауз. — Вам відомо, чому?
Мокк відпив кави, яка свинцем лягала в його шлунку. Пошарпані краї хрумкої булки-кайзерки ранили йому ясна, наче сталеві ошурки.
— Що ж, мовчіть і далі, — Мюльгауз зітхнув і підвівся зі стільця. — Ви помовчте, випийте горілки й пригадайте старі добрі часи… Вони вже минають… Без вороття…
Мюльгауз поправив котелка, заховав люльку в шкіряний футляр і ліниво підвівся з-за столу.
— Адальберте! — гукнув Мокк. — Сніданок для пана кримінального директора.
Тоді випив великий ковток кави й відчув дивну гармонію смаків: добре просмажених кавових зерен й ледь припаленого присмаку міцного вина, яке ще й досі подразнювало його шлунок.
— Усе, що минуло, минуло без вороття, — Мокк глянув на Мюльгауза, що знову зручно вмощувався за столом. — Це найрозумніша тавтологія, яку я будь-коли зустрічав.
— Сенеці це було відоме краще, — перед Мюльгаузом бряжчали тарілки й прибори, які вправно розкладав Адальберт. — Quod retro est, mors tenet.
— Сенека був надто мудрим, аби ототожнювати смерть із забуттям, — Мокк провів язиком по шорсткому піднебінню.
— Можливо, — Мюльгауз колупав у яйці ложечкою так само, як перед тим у цибухові, а булка-кайзерка хрумтіла на його попсованих зубах. — Але це вже вам краще знати.
— Так, я знаю. Тим, що проминуло, володіє не лише смерть. Воно опиняється й у скарбниці моєї пам’яті, — Мокк запалив цигарку із золотистим мундштуком. Над столом попливли хмаринки диму. — А над пам’яттю, як і над смертю, ми не пануємо. Хоча й не повністю. Вчиняючи самогубство, я обираю вид смерті, а під час бою вирішую, померти гідно чи ні. Пам’ять сильніша за смерть, на відміну від неї, вона не дає жодного вибору й усупереч моїй волі підсуває мені перед очі картини з минулого. Я не можу очистити свою пам’ять, якщо не хочу опинитися в божевільні…
Мокк раптово замовк і зім’яв цигарку в попільничці. Мюльгауз розумів, що надходить мить, яка вирішить усе. Або Мокк усе розповість і тим самим звільнить Мюльгауза від прийняття будь-яких рішень, або ж він нічого не скаже й муситиме заповнити сухий формуляр, останній документ у його поліційній особовій справі.
— Я прошу надати мені місячну відпустку власним коштом, Herr Kriminaldirektor, — Мокк крутив у руках ножика для обрізання сигар.
— Навіщо? — Мюльгауз завершив сніданок і проковтнув залишки кави, задерши голову так рвучко, наче вихиляв чарку горілки.
Запанувала мовчанка. Мокк мусив вибрати: або допомога Мюльгауза, або відставка.
— Я повинен розшукати дружину. Вона мене покинула. Втекла. Зараз вона, певне, у Берліні, — Мокк зробив свій вибір.
Мюльгауз підійшов до вікна й махнув рукою.
— Чудовий сніданок, — мовив він, розпалюючи люльку. — Але нам треба вже йти. Вбито радника Едуарда Ґайссена.
Мокк добре знав міського радника Ґайссена, людину, чия порядність не викликала найменших сумнівів. Понад усе він любив опери Ваґнера й кожне засідання Сілезького Ландтаґу завершував драматичними закликами до будівництва літньої опери.
— Де? — Мокк швидко запинав бурштинові запонки.
— У борделі, — Мюльгауз натягав перед дзеркалом затісного капелюха.
— Якому? — Мокк запихав руки до рукавів пальта, яке тримав Адальберт.
— На Бурґфельд, біля старої каретні, — Мюльгауз відчиняв двері, за ним тягнувся шлейф ароматного диму.
— Як? — Мокк погладив Арґоса й рушив сходами.
— Хтось повісив його головою додолу, — Мюльгауз затупав каблуками черевиків по дерев'яних сходах. — Ногу Ґайссена вбивця запхав у петлю, зроблену зі струни фортепіано, а другий кінець прив’язав до люстри. Коли Ґайссенові кров прилила до голови, злочинець перетяв стегнову артерію. Найімовірніше багнетом. Ґайссен стік кров’ю.
— Де була його шльондра?
— Поруч. Зарізана тим самим багнетом. — Мюльгауз пропустив у дверях якогось лисого чоловіка в пенсне, який кинув на Мокка недоброзичливий погляд. Радник пригадав собі блиск цього пенсне: першого разу, коли він намагався притиснути до стіни свою дружину, яка охоплювала його стегнами, а потім тієї злопам’ятної четвергової ночі, коли зґвалтована Софі в паніці збігала східцями, постукуючи підборами. Тепер пенсне зблискувало затятим безсонням, зневагою й знущанням. Вражений спогадами, Мокк рвучко, зупинився на тротуарі.
