Кінець світу в Бреслау - страница 43
— Я сьогодні з похмілля, — Мокк потер пальцями спухлі повіки. — І, певне, тому мені не все зрозуміле. У борделі був ще хтось, хто не спав. Убивця. А може, ні… Може, справді, лише троє не спали.
— Не розумію.
— Це я не розумію ваших дій, Herr Kriminaldirektor. Ґайссен висить на люстрі. Його повісив там хтось надзвичайно сильний. Окрім радника, єдиним і дуже сильним чоловіком був охоронець Франц «як-там-його». Отож я запитую: чи Франц «як-там-його» сидить у комісаріаті й визнає свою провину? Його взагалі хтось заарештував, Herr Kriminaldirektor? Де він?
— У своєї начальниці. Заспокоює її. Він до неї дуже уважний. Можна припускати, що їх пов’язують не лише службові стосунки. Власниця була шокована. А крім того, — Мюльгауз зручно вмостився на канапі просто біля вбитої дівчини. — Ви гадаєте, Мокку, що я підступно вас розбудив і притяг до цього закладу? Подумайте, чи нормально це, коли начальник, його заступник та один із трьох рядових працівників комісії у справах вбивств йдуть на місце злочину й спільно ведуть розслідування? Може, було вже колись таке, га?
— Було минулого тижня, — буркнув Мокк. — Коли ми зустрілися після вбивства Гоннефельдера…
Мюльгауз витяг з течки темно-коричневого конверта, а з нього обережно витяг пінцетом аркушик з відривного календаря датований 9 грудня 1927 року.
— Зап’ясток Ґайссена, — чітко промовив Мюльгауз, — було обв’язано аптекарською гумкою. Під гумку запхали цей листок з календаря.
— Прошу вибачення, — відказав Мокк. — Але охоронець Франц міг убити Ґайссена й підлаштуватися під «убивцю з календаря».
— Прошу вас, Ебергарде, пийте менше, — у голосі Мюльгауза бриніла непідробна стурбованість. — Спиртне не найкраще впливає на вашу уяву. Це гарна назва — «убивця з календаря», але розумуєте ви нелогічно. Про роль календаря в справі Ґельфрерта-Гоннефельдера-Ґайссена не відомо ані газетам, що спекулюють на цій справі, ані будь-кому, крім наших людей з комісії в справах убивств, — Мюльгауз ляснув по стегну. Мокк міг би заприсягтися, що його шеф ляснув по голому стегну мертву дівчину. — І вже напевне цього не знав Франц Перушка.
— А чому ви впевнені, що убивцею Ґельфрерта, Гоннефельдера і Ґайссена, — спитав Мокк, — не є саме Франц Перушка?
— З повідомлень кримінального вахмістра Круммгельца відомо, що власниця борделю мала істерику і, забувши, що в будинку є телефон, вибігла на вулицю. Перш ніж опинитися там, вона спіткнулася на виході й упала. Здивований Круммгельц, який саме проходив повз будинок, побачив Перушку, що вибіг за нею. Охоронець кинувся на допомогу літній дамі й зомлів. Прошу вас, продовжуйте, докторе Лазаріусе.
— Перушка страждає на гостру агорафобію, — патолог вклав пальця до рота вбитої. — Опиняючись поза будинком, на відкритій місцині, втрачає свідомість. Отже, він не міг убити Ґельфрерта й Гоннефельдера, бо йому довелося б покинути цей будинок.
— Лікарю, — Мокк замислено дивився на широку потилицю Лазаріуса. — Невже ця людина народилася в цьому будинку й ніколи з нього не виходила?
— Він може виходити тільки із заплющеними очима. У випадку гострої агорафобії це єдиний спосіб, зрештою, і це не завжди допомагає.
— Отож, якби Перушка був убивцею, він повинен був би мати помічника, який відвіз би його до Ґельфрерта й Гоннефельдера?
— Саме так, — притакнув Лазаріус.
— Як вам вдалося так швидко встановити діагноз? Агорафобія, мабуть, доволі рідкісна хвороба, я ніколи про неї не чув, а ви ж фізіолог, а не психіатр.
— Я б цього ніколи не встановив… — Лазаріус глянув на свої потріскані від формаліну долоні, — але коли охоронець повернувся до тями, він показав мені документ із призовної комісії, у якому його визнають непридатним для військової служби через психічну хворобу. Військовий лікар, так само як і ви, пане раднику, не мав поняття про існування такого захворювання, тому й не міг його визначити. Зате він докладно описав усі його симптоми. Тому я й встановив, що це саме агорафобія. Хворобу докладно описали Оппенгайм і Гохе. Недавно було опубліковано ще одну статтю на цю тему, але я забув прізвище автора…
— Перушка міг улаштувати цирк, вдаючи непритомного, — буркнув досі не переконаний Мокк. — І забезпечити собі чудове алібі… Під час війни не бракувало симулянтів з фальшивими посвідками…
— Не перебирайте міри, Мокку, — розсердився Мюльгауз. — Перушка симулював під час війни, щоб через дванадцять років мати алібі? Ви надто підозріливий.
— Шкода, що лише на роботі… — Мокк запалив цигарку й випустив акуратне кільце. — У цьому борделі платять погодинно. Скільки часу минуло, перш ніж Ґайссен стік кров’ю? — запитав він у Лазаріуса.
— Після того, як людині перерізали стегнову артерію, вона спливає кров’ю за п’ять хвилин, — відповів патолог.
— Отож у вбивці було десять хвилин на те, щоб обох оглушити, запхати Ґайссенові кляп до рота, повісити його вниз головою, перерізати йому артерію, а тоді перерізати горло дівчині. Справжнісінький Blitzkrieg. Але вбивця мав з’явитися хоча б через якісь чверть години, коли клієнт настільки розпалиться, що забуде про світ Божий…
— Це й справді триває так довго? — перебив його Мюльгауз із в’їдливою усмішкою.
— Тобто вбивця почав діяти чверть по шостій, коли Ґайссен вже чверть години розважався, — Мокк удав, що не помітив Мюльгаузової іронії. — Зробив своє за десять хвилин, а тоді чекав, доки Ґайссен спливе кров’ю. П’ять хвилин. Тоді вийшов.
— Як саме?
