Кінець світу в Бреслау - страница 44
— Так, як і увійшов — через вікно.
— Я докладно оглянув газон. Жодних слідів на снігу, твердому, але не прим’ятому. Під вікном кімнати є невелика кучугура. Ніхто на неї не стрибав.
— Це міг бути хтось із клієнтів борделю, який прослизнув до кімнати дівчини. Посеред тижня, після робочого дня тут зазвичай багато клієнтів, і хтось із них міг сховатися, не привернувши уваги охоронця…
— Може, й так, але як він вийшов? Франц Перушка присягається, що не зімкнув очей, — Мюльгауз підвівся й застібнув пальто. — Ваш сценарій, окрім того, що злочинець міг увійти й вийти через вікно, виглядає вірогідним. Але в мене сьогодні похмілля немає, і все-таки я не розумію: навіщо убивця чекав, доки жертва спливе кров’ю? Адже після того, як перерізати артерію прив’язаній униз головою людині, вона так чи сяк помре. То навіщо ця тварюка чекала, доки Ґайссен спливе кров’ю? На чому базується ваша версія?
— А ви гляньте на це, — Мокк тримав пінцетом листок з календаря. Якщо вбивця — той самий психопат, що вбив Ґельфрерта й Гоннефельдера, то він повинен чинити так само. Тим двом аркушик він почепив після смерті, я в цьому анітрохи не сумніваюся. Зараз він теж мусив чекати, доки жертва помре. Потім він вийшов, сховався в коридорі, наприклад, за портьєрою й зачекав, доки Франц нагадає клієнтові, що його час закінчується. Про обов’язки охоронця знає кожний бувалець борделю…
— Справді? — Мюльгауз натоптував люльку.
— Так, пане директоре, убивця мусив бувати в борделях. Отож він зачекав на охоронця, а тоді тихцем вислизнув з будинку.
— Ви починаєте мислити логічно, Мокк. — Мюльгауз глянув на Лазаріуса. — Лікарю, як довго триває похмілля?
— Після портвейну доволі довго, — замислено відповів Мокк.
Бреслау,
п’ятниця 9 грудня,
дев’ята година ранку
Мокк загубився в натовпі, що вирував між ятками на Ноймаркт. Поглянув на годинника. До від’їзду берлінського потяга була ще година. Він мав намір провести її в товаристві пляшки деренівки, яка приємно обтяжувала кишеню пальта.
Довкола було чути, вигуки задоволених покупців і скрики завзятих торгівців. Мокк сперся на огорожу фонтану, що містився посеред площі, і заходився споглядати торговців, іронічно, як Нептун, що височів над фонтаном. Огрядний, червоний від морозу лісник у шапці, з емблемою Милицьких лісів фон Мальцанів, сілезькою говіркою німецької мови розхвалював свої передріздвяні вінки й приймав замовлення на ялинки. У сусідній ятці опасиста селянка, чий товстий зад здавався ще більшим через безліч накручених на нього смугастих запасок, лаялася по-польськи зі своїм невеличким, миршавим чоловіком, який улесливо всміхався до якоїсь служниці, впихаючи їй до рук плетеного кошика із вгодованою гускою. Поруч вусатий пекар, широко розвівши руки, показував на спіральні піраміди печива, посипані цукром і маком.
Мокк пестливо погладив пляшку, спинився біля ятки і з приємністю вслухався в шелестіння польської мови. Софі чудово вміла наслідувати поляків. Та робила вона це неохоче, кажучи, що її болять губи від постійного напруження. Не зважаючи на жінчину лайку, поляк пропонував гуску черговій служниці. Та, повагавшись, купила, зажадавши, аби продавець забив птаха. Той поклав голову гуски на пеньок і витяг сержантського багнета з вигравіюваним написом «Zur Erinnerung an meine Dienstzeit».
«З часів прусько-французької війни. Певне, ще його діда», — подумав Мокк. Гуска втратила безцінну капітель свого тіла. Багнет відтяв пташину голову, багнет визволив кривавий водоспад із шиї фон Ґайссена, багнет відпанахав гарненьку голову публічної дівчини, багнет розірвав сітківку її очей, багнет крутився в слизькій рідині очних ямок. Раптом Мокк пригадав, що не знає навіть прізвища вбитої дівчини. Він не спитав про це Мюльгауза.
Кримінальний радник запалив цигарку. Зупинився між ятками й раптом перестав чути відгомін торгу й рекламні гасла — одноманітні, як удари ціпа. Убита дівчина, зарізана як худобина, справді була для нього безіменним тілом, одним із тих плюгавих вмістищ, у яких убогі й маєтні цього міста позбувалися своїх фрустрацій і залишали ялове насіння, з якого ніщо не народиться. Хоча Мокк знав багатьох повій, він не вірив у існування «шльондр із золотим серцем», просто йому ніколи такі не траплялися. Він багато разів гладив їх по зграбних плечах, які здригалися від ридань і душевного болю, але так само часто бачив, як під алебастровою шкірою напружувалися м’язи під час вправ із клієнтом, багато разів, притуляючись до їх грудей, чув швидкі, болісні удари серця, та набагато частіше ті ж груди підстрибували знущально перед його обличчям, а стиснуті губи й заплющені очі легко імітували екстаз.
Убитих повій він досі бачив небагато, але всі вони мали прізвища, завдяки чому він міг їхні особові справи ретельно порозкладати у своїй картотеці, у відповідному ящику, про який доктор Лазаріус говорив, що він «реєструє неприродні, бо не венеричні випадки смерті жриць Венери».
«Ця вбита дівчина виявилася недостойною перебувати навіть у товаристві таких, як вона, навіть після смерті вона опинилася поза своєю брудною кастою, і все лише тому, що я не поцікавився, як її звати, — подумав Мокк. — Все лише тому, що я ганяюся за іншою курвою, яка має прізвище, аякже — моє прізвище. І лише тому цю розтяту дівчину я позбавив найгіршої честі — перебувати в одній картотеці з усім паскудством цього міста».
Мокк відчув гіркий присмак докорів сумління й повернувся. Він не пішов на вокзал, звідки за півгодини від’їжджав потяг до Берліна, даючи змогу Райнерові Кнюферу самому шукати його віроломну дружину Софі в місті Марлен Дітріх. Він спинився недалеко від ятки, де на зимовому, сліпучому сонці зблискував багнет продавця сілезьких гусей і викинув до смітника квиток на потяг до міста над Шпреє, у якому замість «g» вимовляють «j», і залишився в місті над Одером, в якому на «ліжко» кажуть «Poocht». Він звернув на Мессерштрасе, кинув напівпорожню пляшку деренівки якомусь жебракові, що сидів під кам’яницею «Під Трьома Рожами» й посунув у напрямку Управління поліції, похмурий і мовчазний кримінальний радник, який понад усе цінував порядок у справах.
