Кінець світу в Бреслау - страница 45
Бреслау,
п'ятниця 9 грудня,
десята година ранку
У кабінеті Мюльгауза сиділи всі поліцейські з комісії в справах убивств, окрім Смоложа. До групи долучилися Райнерт і Кляйнфельд, детективи в особливих справах, які підлягали безпосередньо Мюльгаузові. У філіжанках парувала кава й молоко. У сліпучих сонячних променях ліниво здіймалися кільця тютюнового диму.
— Є якісь думки? — спитав Мюльгауз.
Усі мовчали. В їхніх головах ще гуло від Моккових висновків. Спосіб, місце і час. Важливе тільки це. Жертва є неважливою, випадковою. Це була Моккова теза, і ніхто, окрім нього самого, її не сприймав. Втомлений півгодинним даремним переконуванням, думками про Софі, спогадами про криваві рани безіменної повії, кількома добрячими ковтками деренівки, він дивився на Райнерта, Кляйнфельда, Елерса і Майнерера, і помічав у їхніх очах розчарування й нудьгу. Останнє почуття поділяв і старий єврей, стенограф Герман Левін. Він стояв, сплівши руки на животі, і блискавично крутив млинка великими пальцями. Мокк налив собі ще одну філіжанку гарячого молока й простягнув руку по шоколадні цукерки, таця з якими стояла на мереживній серветці. Червоні, спухлі повіки Мюльгауза заплющилися. Про те, що в його голові відбувається напружена праця, свідчили лише кільця диму, випущені його люлькою.
— Мені що, викликати вас відповідати, наче учнів? — зловісно прошепотів шеф, розплющивши очі. — Радник Мокк представив свою гіпотезу. Усі з нею згодні? Ні в кого не виникло зауважень? Може, ви прокинетеся, якщо я повторю вам слова обербургомістра й начальника поліції, які, довідавшись про смерть радника Ґайссена, втратили терпець? Райнерте, що ви про це думаєте?
— Ви не бійтеся, Райнерте, — промовив Мокк, без видимого задоволення ковтаючи густе молочно-шоколадне місиво. — Якщо ваша думка відрізняється від моєї, кажіть сміливо. Я не тупатиму ногами зі злості.
— Так. У мене інша думка, — чітко проказав Райнерт. — Що з того, що всі жертви мали різні професії, освіту, інтереси й політичні погляди? Існує дещо, що об’єднує людей, незалежно від усього цього. Це пристрасті: згубні, як азарт, збочення, алкоголь, наркотики, або нешкідливі, як, наприклад, всілякі хобі. Ми повинні піти за цим слідом. Перевірити минуле жертв і встановити, що могло їх об’єднувати.
Райнерт замовкнув. Мокк не виявив найменшого бажання сперечатися. Він допивав чергову чашку молока й спостерігав за швидкими рухами ручки, якою стенограф Левін увічнював Райнертові слова.
— Тепер прошу вас, — у люльці Мюльгауза забулькотіла слина, коли він глянув на Кляйнфельда. — Після того, як усі висловляться, я вирішу, що нам робити далі.
— Панове, погляньмо на дати вбивств і на місця, де було вчинено злочин, — Кляйнфельд протирав пенсне. — Але з іншого боку, ніж це зробив радник Мокк. Перший труп, замурований у шевській майстерні, знайти було найважче. Це сталося зовсім випадково, бо хтось сказав шевцеві про смердючі яйця, замуровані в стіну, й той розвалив її киркою. Швець міг махнути на все рукою й працювати надалі в смороді, або знайти собі іншу майстерню. Наступний ремісник, що винаймав цю нору, міг би вчинити так само. Скарги власникові будинку могли зовсім не привести до знаходження трупа. Власник шукав би щось у каналізації, на цьому все б закінчилося. Врешті, який-небудь ремісник взагалі не зважав би на сморід і спокійно працював, радіючи, що має майстерню в гарному місці. Коротше кажучи, тіло Ґельфрерта могли взагалі не знайти. А що, панове, ви скажете про Гоннефельдера і Ґайссена?
— Авжеж, — Райнерт аж підстрибнув, розхлюпавши каву на блюдечко. — Гоннефельдера вбили у власному помешканні. Знайти його конче мусили, але це могло статися тільки тоді, коли сморід трупа зробився б нестерпним для сусідів…
— А Ґайссен? — Кляйнфельд затарабанив яструбиними нігтями по стільниці.
— Те, що Ґайссена знайдуть, не було жодних сумнівів, — втрутився Мокк. — Причому через півгодини після вчинення злочину, коли охоронець зайде до кімнати, аби нагадати клієнтові, що його час закінчився…
— Тобто простежується певна закономірність, — Кляйнфельд із помітним задоволенням відреагував на зацікавлення Мокка. — Перше вбивство могли б виявити хіба через тривалий час або й узагалі не виявити, друге — напевне виявити, але через певний час, третє — неодмінно виявити через півгодини. Як можна пояснити це постійне скорочення часу?
— У вас є якісь пропозиції? — Мюльгауз витрушував люльку в кришталеву попільничку.
— Так, — вимовив Кляйнфельд, вагаючись. — Убивця злякався, що ми не знайдемо першої жертви, і тому вбив другу…
— Це очевидно, — перебив його Мокк. — Він хоче привернути нашу увагу до дати. Якби ми не знайшли жертви, ми не зрозуміли б послання убивці на календарних листках.
— Гадаю, що вбивця хоче до нас наблизитися, — незворушно продовжував Кляйнфельд, незважаючи на іронічну посмішку Мокка. — Я колись читав у «Кримінологічному архіві» про серійних убивць в Америці. Дехто з них підсвідомо хотів бути впійманим і покараним за свої злочини. Це зокрема стосується злочинців, яких надто суворо виховували в почутті провини, кари й гріха. Схоже, що наш убивця діє так, наче хоче, щоб ми натрапили на його слід. Але щоб у цьому переконатися напевне, ми повинні вивчити його психіку.
— Але як нам вивчити психіку людини, якої ми взагалі не знаємо? — незважаючи на погано приховане незадоволення Мокка, Майнерер вперше виявив ознаки зацікавлення справою.
