Кінець світу в Бреслау - страница 57

— Панове Кнюфер і Влоссок виграли по шість тисяч марок, оскільки пан Кнюфер поставив на чорне, а пан Влоссок на паристе, — загримів голос фон Штітенкротта, що з’явився біля столу Софі, як і решта гостей таємного казино. — Далі мають право грати лише ці двоє добродіїв, а перевага бодай на одну марку дає право отримати додатковий виграш, яким є прихильність мадам Лебетзайдер.

З думкою про затверділі соски Софі на пурпуровому шовку, Кнюфер поставив усе на червоне. Влоссок теж поставив шість тисяч марок, цього разу на паристе. Кнюфер знову заплющив очі й за мить почув оплески. Софі сліпучо всміхалася. Влоссокові.

Вісбаден,

п'ятниця 16 грудня,

пів на восьму вечора

Кнюфер притлумив позіхання й почухав важку від нікотину голову. Хоч спав він з короткими перервами понад тринадцять годин, однак був невиспаний, пом’ятий і переповнений щойно з’їденою вечерею, учорашнім шампанським, шаленим еротичним сном і всеохопним почуттям фрустрації, що переслідувало його від миті, коли Влоссок виграв Софі, а тоді, з повними жетонів кишенями, о п’ятій ранку виходив з нею з таємного казино. Кнюфер випив тоді пляшку шампанського й потяг до свого номера в «Нассауер Гоф». Під руку його дбайливо підтримував Ріхтер. Зараз він глянув на годинника й зрозумів, що саме минули ті чотирнадцять годин, що їх Влоссок міг провести із Софі, у чому йому самому «Пані Рулетка» відмовила. Кнюфер став перед маленьким дзеркалом на стіні за ширмою, холодною водою з миски вмив обличчя й прилизав волосся, що стирчало навсібіч. Потім поголився, одягнув манишку й смокінг і, смокчучи скаліченого запонкою пальця, зійшов униз, до холу казино, аби там отримати Мюльгаузові гроші.

Отримавши в поштовому відділенні дві тисячі марок, він увійшов до головного холу. Підійшов до охоронця й показав йому вчорашнє запрошення.

— Я до таємного казино, — прошепотів він.

— Будь ласка, — охоронець в уніформі відхилив плюшеву портьєру, за якою виднілися двері до пекла.

Кнюфер підняв руку, вітаючи присутніх, і спустився широкими стрімкими сходами. За мить він опинився в оздобленому пурпуровим шовком приміщенні без вікон, заповненому прекрасними голими сиренами, які манили колисанням стегон, грудей, виспівуючи при цьому своє faites vos jeux. Але тієї, про яку він повсякчас думав, там не було. Кнюфер запалив сигару й став чекати. Тоді в його важкій голові залунав голос Мюльгауза: «Попереджаю тебе, що коли ти мене ошукуєш, то програєш не просто багато, як вони. Ти програєш усе».

Кнюфер був такий самий забобонний, як і будь-який азартний гравець. Відсутність Софі біля столу й голос Мюльгауза у вухах він сприйняв як застереження. Йому не слід грати на гроші, отримані від Мюльгауза, бо ці гроші він уже раз програв, учора, і видав на них вексель. Він мусить віддати їх фон Штітенкроттові, винайняти у Вісбадені якусь кімнату й протягом двох місяців не покидати міста, непомітно стежачи за Софі. Завдяки щасливому збігові обставин доручення Мюльгауза уже виконувалося, бо ж фон Штітенкротт успішно «ізолював» Софі на два місяці. Доля виконала Кнюферову роботу, і йому залишається стрибати від радощів і спокійно й весело проводити зимову відпустку на курорті Вісбаден. Але цю недовгу радість затьмарював деренчливий голос, що без угаву повторював: «Попереджаю тебе, що коли ти мене ошукуєш, то програєш не так багато, як вони. Ти програєш усе».

— Програєш усе, якщо хоч на мить втратиш Софі з очей, — сказав до себе Кнюфер і полишив таємне казино, де виспівували голі сирени-працівниці.

Вісбаден,

п’ятниця 16 грудня,

дев’ята година вечора

Фон Штітенкротт насилу тамував лють, що поступово охоплювала його. Він утупив оскаженілі, налиті кров’ю очі в Маркуса Віландта, який іронічно всміхаючись, випускав ніздрями кільця цигаркового диму, і примусив себе відповідати гречно:

— Любий пане Віландте, ви вже мені це пояснювали. Ви письменник і хотіли б описати психічний стан панни Лебетзайдер наступного дня потому, як ви висловилися, «коли її було спожито як додаткову нагороду в еротичній рулетці». Мене тішить, що ви так серйозно ставитеся до своєї праці, але зараз панна Лебетзайдер погано почувається й не бажає нікого бачити.

— Він її, мабуть, просто замучив у ліжку, — зауважив Віландт, — якщо цілу добу потому вона не в стані стояти біля столу.

Від апоплектичного удару фон Штітенкротта врятував телефонний дзвінок. Директор казино підняв слухавку, вислухав коротке повідомлення й верескнув:

— Давай його сюди, цього швейцара!

Двері відчинилися й до кімнати, заставленої бідермайєрівськими меблями, папороттю й пальмами, ввалилися троє міцно збудованих охоронців і невисокий швейцар в уніформі готелю «Нассауер Гоф».

— Прізвище! — вигукнув фон Штітенкротт, націляючи товстого вказівного пальця в груди швейцара.

— Цайссманн, Гельмут Цайссманн, — відповів той, намагаючись дивитися просто в очі своєму шефові. Він, вочевидь, страждав на хворобу Паркінсона.

— Говоріть, Цайссманне, — директор схопив швейцара за вузькі плечі, — кажіть усе.

— Пан Кнюфер прийшов до мене, — Цайссманна, непорушно застиглого в лещатах директорових рук, здавалося, палили вогняні іскри, що спадали з монокля шефа. — півгодини тому й запитав, чи пан Влоссок у себе. Я відповів йому правду, що той щойно повернувся. Тоді пан Кнюфер пішов до нього й все ще перебуває там.