Кінець світу в Бреслау - страница 56
— Якщо вони не віддадуть шефові завтра до дванадцятої тисячі марок, можуть до Вісбадена більше не потикатися. А вони живуть з цього міста, з цього казино. Ці гроші для них як «бути чи не бути». Я повинен їм негайно дати відповідь, отримають вони завтра ці гроші, чи ні.
— Послухай-но Кнюфере, — Мюльгауз уже цілком очуняв. — Зараз перша ночі, а твоє повідомлення діє мені на нерви як лайка перекупки. Матимеш ти гроші. Вишлю тобі до запитання. У кожному казино є поштове відділення. Матимеш їх завтра. Ти мені сказав, що ті хлопці багато програли. Я тебе попереджаю, що якщо ти мене ошукуєш, то програєш не стільки, скільки вони. Ти програєш усе.
Мюльгауз поклав трубку й подріботів до спальні. Ліг біля дружини й відчув, що вона не спить.
— Хто це дзвонив? Якоб? — несміливо спитала вона.
— Дантист, — буркнув Мюльгауз, і чорна глуха сонливість відбила йому охоту до подальших, таких самих влучних жартів.
Вісбаден,
четвер 15 грудня,
чверть на другу ночі
Кнюфер витер із чола піт, поклав слухавку й зійшов мармуровими сходами до таємного казино. Там, за важкими дубовими дверима, схованими за пурпуровими портьєрами, у нього голова пішла обертом від вигляду голих жінок, які з усмішкою пересували стовпчики жетонів по вогнисто-червоному шовку, що ним були оббиті гральні столи. У своєму житті Кнюфер бував у багатьох борделях, у тому числі в кількох дійсно дорогих і вишуканих, де він щасливо відзначав закінчення добре оплачуваних і важких доручень, але ніде ще він не бачив стільки гарних жінок одночасно. Окрім того, він відзначив, що причиною цієї незрозумілої тривоги й збудження були не їхні голі тіла, а їхні усмішки. За ледь розтуленими вустами, що відкривали вологі перлини зубів, приховувалися заохочення й обіцянки, за які треба було платити грішми й честю.
Про те, що платити було варто, свідчила поведінка присутніх у залі чоловіків, які кидали гори жетонів, аби тільки наблизитися до тієї межі, за якою обіцянки перетворюються на дійсність. Тільки фон Штітенкротт та чоловічий персонал, що розносив шампанське й закуски, не брали участі в цій боротьбі, а лише міняли готівку й векселі на жетони. Зробив він це й тоді, коли Кнюфер вручив йому вексель на дві тисячі марок. Директор запросив його до гри, вказуючи на столик, біля якого за біляву «красавицу» змагалися генерал Базедов та ще дюжина розохочених гравців. Софі трохи помилялася, але ніхто із присутніх не мав до неї претензій. Окрім того, її помилки виправляла темноволоса дівчина-круп’є, яка сьогодні мала посвятити новеньку в таємниці цього мистецтва. Вона різнилася від Софі не лише кольором волосся. Дівчина не була зовсім голою, на ній був коротенький білий крохмальний фартушок, який підкреслював смаглявість її шкіри.
Кнюфер насилу проштовхався до нового робочого місця Софі й запалив цигарку, пильно спостерігаючи, що діється за столом. Він швидко збагнув, що Софі була додатковою нагородою для гравця, який виграє п’ять тисяч марок. Кожну тисячу марок символізував зелений жадеїтовий слоник. Перед генералом Базедовим стояли три такі слоники, перед шпичастобородим — два, інші не мали жодною. Усі грали дуже схоже і не бажали ризикувати. Ставили по сто марок на конкретні числа й постійно програвали. Вони не втрачали дуже багато, зберігаючи можливість гри ва-банк. Останнє стосувалося, зокрема тих, у кого не було жодного слоника. Коли в них залишався один стосик жетонів, вони ставили його на червоне або чорне й вигравали другий, і тоді ставили окремі жетони на конкретні числа. Це було нудно, але не настільки, щоб чудова усмішка Софі кривилася від позіхань.
Кнюфер поставив перед собою п’ять стосиків жетонів по триста марок і заперечно похитав головою, коли темноволоса дівчина хотіла поміняти їх на слоників. Після слів faites vos jeux, що їх Софі вимовила так бездоганно, наче все життя провела в Монте-Карло, Кнюфер поставив усе на червоне. Це не справило жодного враження на інших гравців і не вплинуло на їхню гру. Затуркотіла кулька й детектив заплющив очі. Розплющивши їх, він побачив усмішку Софі. Нова працівниця підсувала йому його п’ять стосиків і ще п’ять додаткових. Важкі груди колихалися над столом і Кнюфер був готовий заприсягтися, що її соски терлися об ковзкий шовк столу. Він підвівся, кивнув кельнерові й випив два келихи шампанського, один за одним.
— Скільки треба виграти, аби отримати додаткову нагороду? — спитав він у чоловіка, що стояв поряд. Ним виявився шпичастобородий.
— П’ять, — почув він у відповідь і поставив усе на чорне.
— Увага, — заспівала темноволоса дівчина. — Ви ставите на все, що можна здобути. Панове, потому, як цей пан, можливо, виграє, гра за цим столом може закінчитися, якщо клієнт відразу захоче отримати додаткову нагороду. Чи так, шановний пане…
— Кнюфер. Не знаю, — почув він власний захриплий голос. — Я нічого не скажу, щоб не зурочити.
Базедов і шпичастобородий, єдині гравці, які могли собі це дозволити, поставили на червоне, чорне, паристе й непаристе таку суму, яка після виграшу принесла б їм суму в шість тисяч марок. Кнюфер заплющив очі й виключив слух. Та йому не вдалося відключитися настільки, аби не чути бурхливих оплесків, що залунали при столі. Він розплющив очі й отримав нагороду — найчарівнішу усмішку, яку він будь-коли бачив. На жаль, такою ж усмішкою обдарували й шпичастобородого. Кнюфер глянув на кульку. Вона спочивала в перегородці «два чорне».
