Кінець світу в Бреслау - страница 66
До столика підійшов Гартнер і привітався з Мокком, перебивши роздуми останнього про джерела людських мотивацій.
— У моїй групі вже дванадцятеро осіб. Переважно вчителі гімназій, — сказав він задоволений, беручи в офіціанта меню. — Ніхто не відмовився. Певне, їх спокусив солідний гонорар. Фон Шреттер дозволив мені залучити лише вісьмох експертів. Отож довелося вигадати якісь критерії відбору. Я зажадав від кожного список публікацій та характеристику власної наукової роботи. Тепер черга за вами, пане раднику. Мені на закуску дві кессельські ковбаски, а тоді телячу відбивну з яйцем і сарделькою. — звернувся він до офіціанта, що гречно стояв, чекаючи на Моккове замовлення.
— Тепер ви…
— Та-а-ак… — протягнув радник. — Мені тріску в гірчичному маслі й заливного вугра з печеною картоплею. Так, це все, — він глянув на Гартнера. — Маєте рацію, тепер моя черга. Я розгляну їхні кандидатури, і якщо результат буде негативний, ми не витрачатимемо на них обер-бургомістрових грошей. Але, але… Я сумніваюсь, що ми когось не приймемо до групи. Я сам не знаю, що може слугувати підставою для відмови комусь з викладачів, зібраних вами… Хіба що…
Мокк глянув на Гартнерів список, тоді перечитав списки публікацій і раптом збайдужів до всього на світі. Він не бачив закусок, що їх розставляв перед ним кельнер, не чув брязкоту виделок і ножів, сичання пива, яке розливали з бочок. Він бачив лише два прізвища, що виявилися спільними в обох списках. У цих прізвищах окультизм змішувався з любов’ю до рідного сілезького краю, складні мотивації ставали чіткими й виразними, а людські цілі — однозначно злочинними.
— Послухайте, докторе Гартнер, — Мокк знову опанував себе. — Ви пригадуєте, що, окрім Ґельфрерта, вісім чоловік позичали в Міській бібліотеці «Antiquitates Silesiacae» Бартезія. То були viri Leopoldini: Урбан Папст, або ж папа Урбан VIII, Франц Венцль, Петер Канізій, Йоганн Кармер, Карл фон Гойм. А тепер у нас є цікавий кандидат для групи експертів — викладач гімназії Еріх Гоккерманн, член «Товариства шанувальників рідного сілезького краю» і автор монографії про славних мужів, чиїми портретами можна милуватися в Леопольдівській залі. (Як добре, що ви поставили кандидатам вимогу скласти бібліографію своїх праць!). Прізвища цих мужів є в реєстрі випозичених книжок. Чому вони там опинилися? Їх міг написати той, хто про них думає, хто ними займається. А хто ж займається ними більше, аніж автор монографії про них? — Мокк одночасно відчув ріжучий біль у шиї, дертя в горлі та здавлювання корсета. — Гадаю, Гоккерманн читав Бартезія в читальному залі, а не вдома, і підписувався прізвищами Леопольдівських мужів. Якби Гоккерманн хотів узяти Бартезія додому, для нього це було б куди простіше, аніж для Ґельфрерта, якби він підписувався власним прізвищем. Адже він викладач гімназії! Отож, є лише тільки одне пояснення: він не хотів, аби хтось знав, що він вивчає цей стародрук, — Мокк із жалем глянув на охололу тріску й продовжував уже пошепки. — А що стосується працівника Міського архіву Вільгельма Дільзена, то не треба надто напружуватися, аби визнати його підозрілим. Як видно зі списку Домаґалли, він є членом окультного Бреславського товариства парапсихічних досліджень.
Він замовк і заходився коло прохололої риби.
— І що з ними робити? — Гартнер приголомшено вдивлявся у свого співрозмовника. — Не включати їх до групи?
— Звісно, включати, — Моккові в роті танув вугор у густому желе, — але для того, щоб уважно за ними спостерігати. Мої люди не зводитимуть з них очей. Як, зрештою, з усіх ваших експертів. Якщо вони мають щось спільне зі злочинами, то намагатимуться нас ошукати, подати іншу дату, щоб ми не змогли влаштувати засідку на жодного з них. Хтось муситиме щодня повільно й ретельно перевіряти результати їхньої праці… Таємно, поза годинами роботи групи… Та ще й зараз, перед святами…
— Моя дружина сьогодні виїжджає до Польщі, до своїх батьків, — усміхнувся Гартнер, закуривши пообідню цигарку. — Я повинен приєднатися до них у святвечір. Мені ще одне пиво, — сказав він до кельнера, який пританцьовуючи наблизився до їхнього столика. — Вам теж?
— Ні. — Моккові здавалося, що він чує чужий голос. — Два на сьогодні вистачить. Крім того, я йду на лекцію й не можу бути п’яним.
Бреслау,
вівторок 20 грудня,
шоста година пополудні
Пофарбовані в білий колір стіни аудиторії в «Бреславському моністичному товаристві» на Грюн-штрасе не вміщали всіх слухачів, які вірили в апокаліпсис або сумнівалися в ньому. Перші аплодували лекторові, що саме сходив на кафедру, другі зневажливо надимали губи або свистіли. Хоча Мокк чітко ототожнював себе із противниками апокаліпсису, він зі стриманим ентузіазмом аплодував і приглядався до публіки. Більшість цієї публіки складалася із жінок бальзаківського віку. Роздратовані й набурмосені, вони повсякчас повторювали слова «таке життя настало», що мало їх утвердити у власній ненависті до всього, що виходило за межі їхніх звичок і принципів. Нечисленні чоловіки, переважно пенсіонери, голосно сміялися, подумки повторюючи давно вже сформульовані закиди на адресу доповідача. Було ще кілька осіб з видимими ознаками психічної хвороби. Молодий чоловік, який затулявся коміром пошарпаного картатого пальта, весь час підносив руку, а що слова йому ніхто не давав, він рвучко сідав на стільця, зіщулювався, здіймав догори вузькі похилі плечі й відгороджувався від решти юрби стіною лютих поглядів. Якийсь сивуватий добродій з виразно семітською зовнішністю, що сидів біля Мокка, переглядав свої нотатки, зашифровані складною системою знаків, і кидав ласкаві погляди на сусіда, очікуючи виразів захоплення. Оскільки Мокк зберігав кам’яний вираз обличчя, цей чоловік зневажливо пирхнув і спробував зацікавити своїми таємничими записами сусідку, опасисту стару, чию багатоповерхову зачіску увінчував капелюшок розміром з вітрильник. У кутку, біля розпашілої печі, штовхалися двоє гімназистів у потертих мундирах із нерівними плямами від поту під пахвами. Мокк відчував, що вирізняється з-поміж публіки фон Орлоффа, тому він гарячково обмірковував, як йому замаскуватися. На щастя, усі погляди були спрямовані на Олексія фон Орлоффа.
