Кінець світу в Бреслау - страница 71
— Скажіть-но мені, Брісскорне, — Мокк підсунув портсигар співрозмовникові, — де мені знайти Ервіна?
— Він повинен бути вдома, — не дивлячись на Мокка, парубок витяг цигарку з-за гумки.
Мокк знав, що Брісскорн говорить неправду, що його слова — це незграбний жарт, такий самий як і той, про який колись розповідав Ервін. Коли латиніст Пєхотта запитав, де в цьому реченні присудок, той відповів, що між першим словом речення і крапкою. Мокк був упевнений, що Брісскорн говорить неправду, бо дядько розпочав би свої пошуки з дому, а не з цієї парилки із тістечками, кавою й теплими липкими лікерами. Про це знав би кожен втаємничений в Ервінову втечу, тож кажучи «Він, певне, удома», гімназист сказав: «Я знаю, де він, але вам не скажу».
— Мій любий Брісскорне, — Мокк втупився в співрозмовника, — вам відомо, що викладач Пєхотта це мій товариш ще зі студентських часів? Причому добрий товариш, майже друг. Ми багато разом пережили, випили не одне пиво на студентських вечірках, не раз і не двічі пітніли зі страху на студентській лаві, коли професор Едуард Норден вдивлявся в нас, вибираючи чергову жертву, яка проаналізує метрику якогось хору в Плавта… Так… — він ложечкою поділив шарлотку. — Ми були друзями, такими ж, як і ви з Ервіном, моїм небожем, ми довіряли один одному. Жоден із нас не виказав би іншого. Але якби Фердинанда Пєхотту розшукував у ті сиві часи його родич і друг, аби з ним порозмовляти й запобігти якійсь дурниці, я зламав би слово, дане Пєхотті…
— Ви гадаєте, пане раднику, що я викажу друга, спокусившись такою цікавою пропозицією? — Брісскорн крутив у довгих пальцях чергову цигарку. — Адже я знаю, що Пєхотта мене ненавидить і радше відмовиться від дружби з вами, аніж припинить мене мучити…
— Ви мене ображаєте, — Мокк допив каву, встав з-за столу й уважно намацав пляшку в кишені пальта. — Ви сумніваєтеся в моїх словах… Ви кмітливі й добре зрозуміли, що я вам пропоную, але ви гадаєте, що я хочу вас обдурити, що я дрібний шахрай, такий собі крутій, так? Знаєте, юначе, що таке чоловіча дружба?
— Ервін в Інґе Ґензеріх, — вимовив Брісскорн, зім’явши в пальцях незапалену цигарку. Світлий тютюн «Джорджія» розсипався по мармуровій стільниці.
— Дякую вам, — Мокк простягнув йому руку. Гімназист схопив її й міцно тримав.
— Чоловіча дружба й чоловіче слово — це, мабуть, щось найпевніше на світі, — мовив Брісскорн. — Я вірю вам, пане раднику… Те, що я виказав, де є Ервін, не спричиниться до того, що наша дружба вмре…
— Найпевніша річ на світі, — Мокк крутив у руках капелюха, — це смерть. Напиши це своїй Лотті.
Бреслау,
середа 21 грудня,
пів на шосту вечора
Моккові не довелося нікого питати, хто така Інґе Ґензеріх і де вона мешкає. Він чудово знав флігель на Ґартен-штрасе, 35 за галантерейною крамницею Гартманна. Саме там і мешкала ця відома художниця, яка, як пам’ятав Мокк із картотеки, з’явилася в сілезькій столиці десять років тому. Спершу шукала щастя як модель. Вона славилася тим, що коли погоджувалася позувати якомусь художникові, це означало згоду ділити з ним ліжко. Це «так» не вимовлялося надто часто й значною мірою залежало від гонорару, що їй сплачувався. Отож нічого дивного, що вродлива, таємнича й небагатослівна Інґе була моделлю й музою виключно найзаможніших художників. Одному з них, такому собі Арно Ґензеріхові, авторові сюрреалістичних морських пейзажів, Інґе відповіла «так» двічі: першого разу, невдовзі по тому, як їх познайомили, удруге — біля вівтаря. Після бучного весілля молодята оселилися на Ґартен-штрасе, 35 і понад рік продовжували ночами весільні прийоми, викликаючи цим переляк і гнів спокійних, запрацьованих сусідів. Там Мокк побачив Інґе вперше, коли 1920 року за дорученням свого тодішнього шефа, обер-поліцмейстера з П’ятого відділу його викликали для вгамування шаленої п’яної оргії, яку влаштували молодята. Моккові добряче далися взнаки художні пристрасті присутніх на прийомі гостей. Він грубо проклинав мистецькі таланти пань та панів, які, одурманені морфієм, порозливали фарби й власними голими тілами змішували їх на палітрі підлоги. Мокк тоді схопив Інґе в обійми, вкрив її ковдрою і почав важку боротьбу, аби винести її з помешкання. Ще й нині, минаючи галантерею Гартманна, він відчував її зуби на своїй долоні, бачив, як вона виливає на його костюм з коштовної бєльської вовни відро блакитної олійної фарби, за допомогою якої її чоловік намагався передати меланхолійність підводного пейзажу. Мокк пригадував і себе, наче з певної віддалі, у сповільненому темпі, коли він піднімав кулак над гарною головою Інґе й завдавав їй удару.
Він відкинув неприємні спогади про знущання з арештованої й почав думати про подальшу долю Інґе. Пригадав інший виклик, осінню ніч і крісло, у якому Арно Ґензеріх добровільно пішов із життя одразу потому, як побачив свою дружину, яка стрункими стегнами обіймала виголену голову атлета з цирку Буша.
Мокк зупинився між поверхами й відчинив вікно. Незважаючи на холод, він відчував, як струмочки поту спливають йому за хірургічний корсет. На маленькому подвір’ї біля газового ліхтаря ковзалися діти. Їхні радісні крики лякали зграї ворон, які окупували смітники, й змішувалися із двома скреготливими звуками. Перший з них видавав гострильник, який поставивши на подвір’ї свого верстата, гострив ножі, які невдовзі занурюватимуть у м’які животи святочних коропів. Інший скрегіт долинав від помпи. Дівчатко в залатаному пальтечку гойдалося на ній, наповнюючи відро, а її завеликі черевики стукали підошвами по втоптаному снігові в такт поскрипуванню заіржавілої водокачки. Зі старого, без даху, сараю в самому кутку подвір’я вибивався дим. Двійко дітей, переодягнених індіанцями, вкопали в долівку сараю чотири палиці, а потім розвісили на них полатану ковдру. Таким чином було споруджено вігвам, всередині якого палало вогнище. За кілька хвилин з вігваму долинули дикі крики червоношкірих.
