Кінець світу в Бреслау - страница 72
Мокк піднімався сходами й відсвіжував у пам’яті інформацію про Інґе. Вернісажі, під час яких її прекрасне тіло було огорнуте самим оксамитом. Її коханці — представники усіх можливих професій, її еротизований образ, який не давав спати спокійним мешканцям Бреслау і її грубезна справа в картотеці архіву комісії з наркотиків, — усе це Мокк ретельно збирав у всіх закутках свого мозку, аби використати як зброю проти спритного суперника. Між поверхами нижче від дверей Інґе хтось стояв. Однією рукою радник сягнув по пістолет, другою запалив запальничку. Вогник освітив коридор. Мокк заховав старого вальтера до кишені, а вільну від його ваги руку подав чоловікові.
— Чудово, Майнерере, — видихнув Мокк. — Ви там, де й повинні бути.
Майнерер мовчки простягнув йому руку. У тиші зимового надвечір’я в сутінках сходової клітки чутні були жіночі стогони, яких не могли заглушити навіть крики індіанців. Ці звуки долинали з-за дверей Інґе Ґензеріх. До них додався голосний скрип пружин ліжка.
— Це мій небіж? — запитав Мокк. Не дочекавшись відповіді, він з турботою глянув на Майнерера. — Ви виглядаєте втомленим. Завтра ви вільні. Післязавтра прийдете до мене о восьмій на нараду… Ви добре впоралися із завданням. Я закриваю справу Ервіна Мокка. Віднині ви ведете з нами справу «календарного вбивці».
Не кажучи ані слова, Майнерер відвернувся й спустився сходами. Мокк і далі всміхався, думаючи про свого небожа, й прислухався далі. Минали хвилини, на сходах спалахувало світло, вбого одягнені мешканці будинку проходили повз Мокка, а один із них, старий залізничник, намагався його запитати, кого він тут шукає, але посвідчення поліцейського швидко вгамувало його цікавість. Жіночий голос кликав дітей додому, вечеряти, вигуки на подвір’ї втихли, замовкли стогони Інґе, не скреготіла більше помпа й гострильний верстат, не скрипіло ліжко, на якому Ервін Мокк ставав мужчиною.
Мокк натиснув на дзвоника й став чекати. Довго. Дуже довго. Врешті двері прочинилися, і Мокк побачив обличчя, яке часом снилося йому ночами як еринія, як докір сумління. Інґе знала, хто доводиться дядьком її новому коханцеві, отож Мокків візит не міг бути помилкою. Вона відчинила двері й увійшла до єдиної, як він пригадував, кімнати в цьому помешканні, залишаючи радника самого в темному передпокої. Мокк озирнувся навколо і з подивом помітив, що немає жодного мольберта. Він втягнув носом повітря й не відчув запаху фарб. Мокк здивувався ще більше, коли у величезній кімнаті, окрім страшенного безладу, не побачив нічого, що б свідчило про мистецьку професію господині помешкання. Ервін мовчки сидів на скрипучому ліжку, загорнувшись у простирадло, яке поволі ставало вологим від його поту.
— Як у вас тут гарно, пані Гензеріх, — мовив Мокк, сідаючи біля столу. Він ледве знайшов місце, щоб покласти лікті на всипаному недопалками столі. — Ви б не могли залишити нас на кілька хвилин удвох?
— Ні, — твердо заперечив Ервін. — Вона залишиться тут.
— Гаразд, — Мокк зняв пальто й капелюха. Оскільки покласти їх не було де, пальто він повісив собі на плече, а капелюха одяг на коліно. — То я скажу дуже коротко. У мене до тебе прохання. Не кидай гімназії. Ти один з кращих учнів. За кілька місяців випускні іспити. Склади їх і вивчай германістику чи ще щось, чого не сприймає твій батько…
— Але ж і ви цього теж не сприймаєте. Два чи три тижні тому ви за обідом сказали…
— Що сказав, те сказав, — розсердився Мокк. — І тепер про це шкодую. Я зовсім так не думав. Я хотів тобі про це сказати, коли забирав тебе з казино, але ти був надто п’яний.
— Вам важко здобутися на слово «пробач», — проказала Інґе. Мокк якусь мить дивився на неї, змагаючись зі своєю злістю, захопленням і бажанням принизити художницю. Врешті захоплення перемогло. Інґе була надто вродлива зі своїм розсипаним темним волоссям. Зрілий самець відчув запах теплої постелі, розпашілого тіла й повного задоволення. Він всміхнувся до неї і знову звернувся до Ервіна.
— Закінчи гімназію й склади іспити. Не хочеш жити з батьком, то живи в мене. Софі дуже тебе любить, — він підійшов до небожа й поплескав його по потилиці. — Вибач. — Він поставив на стіл пляшку з горілкою. — Випиймо разом за примирення.
Ервін відвернувся до вікна, аби приховати зворушення. Інґе приклала до вуст хусточку й закашлялась, а у її звернених до Мокка очах з’явилися сльози. Мокк дивився на неї, але думав не про неї, а про свої слова «Софі дуже тебе любить», про свою зустріч із дружиною: ось вони знову разом, його кабінет займає Ервін, Софі провідує його в кабінеті свого чоловіка…
— Дядьку, ви повинні й у неї попросити пробачення, — промовив Ервін.
Запанувала мовчанка. На подвір’ї розлігся пронизливий крик і грюкіт чобіт по втоптаному снігові. Хтось спіткнувся або посковзнувся на ковзанці й глухо впав у сніг. Мокк кинувся до вікна й напружив зір. Він нічого не побачив у слабкому світлі газових ліхтарів, окрім юрби, що зібралася навколо сараю. Мокк побіг. Від його стрибків загули дошки передпокою, загули дерев’яні сходи. Він вибіг на подвір’я й побіг ковзанкою. Опинився в натовпі й почав розпихати людей. Люди розступалися мовчки, наче закам’янілі. Мокк відштовхнув останнього чоловіка, що загороджував вхід до сараю. Той обернувся, розлючений. Мокк упізнав його, то був старий залізничник, якого він на сходах налякав посвідченням. На долівці сараю лежала пошарпана ковдра, з якої було збудовано вігвам. З-під ковдри видніли худі як палиці ноги в подертих рейтузах. Свіжі плями крові вкривали рейтузи й вочевидь завеликі черевики. Решту тіла прикривала ковдра. Біля тіла лежало відро й розсипані цукерки.
