Ожеледиця - страница 36

— Прийняла, — дзвіночком розсипала свій сміх Анжеліка. — Але ж ми ще не одружилися.

— А ти що, можеш передумати?

— Нізащо! Ти тепер так легко мене не позбудешся, Лавре Георгійовичу!

— Ну от! Тоді навіщо ці умовності? Ти ж сама розумієш, що твій гардероб бажає бути більш сучасним — він просто волає про це! Крім того, я зобов’язаний купити тобі обручку з діамантом…

— З діамантом? — злякалася Анжеліка. — А може, не треба з діамантом, га? Може, з рубінчиком? Я люблю рубіни.

Вона не уявляла, як одягне таку дорогущу обручку на палець. А раптом вона її загубить? А раптом вкрадуть? Не могла собі уявити, що у неї буде річ ціною в тисячу доларів. Схоже, вважала, що не варта цього. Чому не варта, не могла собі пояснити, просто так себе відчувала.

— Ні-ко-ли! Тільки з діамантом! Інакше мене тут засміють. Я ж своєму батькові не насмілюся на очі з’явитися, якщо моя наречена буде носити engagment ring (обручка, яку дарує наречений своїй обраниці як символ заручин) з рубіном. Та я й сам себе поважати перестану! Чи знаєш, що у кожній країні є свої заморочки!

…Підвечір вони повернулися до готелю, обвішані пакетами, як новорічна ялинка іграшками. Анжеліка пообіцяла не вередувати, але поставила умову: на кожні дві покупки для неї вони купують щось Лавру. Хлопець ледве відвоював одну одиницю — зійшлися на трьох до одного.

Одна біда не ходить

На ніч розійшлися по своїх кімнатах. Лавр вирішив, що Анжеліці після такого напруженого дня краще побути на самоті, розглянути речі і звикнути до їх існування. Він бачив, що дівчина втомилася, що їй треба заспокоїтись і подумати.

Але близько першої ночі у його двері тихенько постукали. Він відкрив й побачив Анжеліку. Вона куталася в покривало і переступала з ноги на ногу.

— Можна до тебе?

— Звичайно, заходь! Щось трапилося?

— Ні. Просто заснути не могла, все думала…

— Що? Знову?

— Ні, я не про те… Про те я все вже вирішила. Ти маєш рацію: якась у мене занепала психологія. Хочу чогось, а коли мені те дають, кричу: «Ні-ні, не треба!» Але хочу ж! Чесніше було б зізнатися собі, що так, я цього хочу, і взяти те, що пропонують. Я не знаю, що чи хто нам допомагає: Бог, доля чи саме життя, тільки ж не буде тобі дане те, що ти просиш, якщо ти цього не заслужив, так? — Ліка вже залазила під ковдру, залишивши на підлозі покривало зі своєї кімнати. Вона сіла, спершись на спинку ліжка, і натягла ковдру собі до підборіддя.

— Тоді про що ж ти думала? — крізь позіхання поцікавився Лавр.

— Ой, я тебе розбудила! Вибач… Я про Антона думала. Ми тут зі своїм коханням-ваганням зовсім про нього забули, а він там, бідненький, сам-один залишився, без підтримки.

— Антоха сильний. Він тільки здається м’яким емоційним ягням. Він західник, а вони знаєш, які?

— Які?

— Вони сильні, освічені. Вибухові, правда — можуть натикають х… по самі помідори, але відхідливі. Знаєш, я завжди ними захоплювався. При Радянському Союзі, незважаючи на те, що їх палили, розстрілювали і знищували, вони єдині зберегли культуру, віру й мову. Ну скажи, де ще розмовляють українською мовою?

— Ну, в селах… У глибинці…

— Ото ж бо й воно, що в глибинці, куди не дотяглися руки російської влади, яка правила з радянських часів.

— Слухай, а давай йому зателефонуємо! Уявляєш, як йому буде приємно? Скажемо, що ми вирішили одружитися, запросимо на весілля…

— Що ж, давай. Там зараз якраз день.

Лавр потикав у кнопки телефона і довго слухав гудки.

— Щось не бере тру… — почав пояснювати Ліці, коли раптом почув слабкий тремтячий голос, який навіть не впізнав.

— Ало, — видихнув хтось…

— Здрастуйте! Скажіть, я можу поговорити з Антоном Гаєвським? Це його телефон, я не помилився?

— Це… Це я… — прошепотіла трубка. — Лавре, фотографії… Фотографії на стіні…

— Антоне! Антоне, що з тобою? Тобі погано?

— Я пом… фотографії… Львів… Ні…

І Лавр почув важкий м’який звук: б-буххх. Різкий ляпас вдарив у вухо.

— Ліко, з ним щось сталося… Йому погано… Зараз, зачекай…

Анжеліка підхопилася з ліжка і, на ходу засовуючи ноги у капці (ніяк не могла потрапити однією ногою у взувачку), пошкандибала до Лавра.

— Що? Що з ним? Я як відчувала! Кому ти знову дзвониш? Лавре! Поїхали швидше додому!

— Я телефоную Борейко. А їхати нам все одно марно… Зараз… — він відбивав пальцем зумер дзвінка.

— Слухаю. Борейко, — нарешті почув не дуже мелодійний тенор слідчого.

— Олександре Івановичу, це Лавр. Я телефоную зі Штатів. Там з Антоном щось трапилось. Я не знаю, може, на роботі, може, вдома, я на мобільний дзвонив…

— А що з ним?

— Та він ледве говорив, — майже кричав Лавр. — А потім щось впало. Важке… Напевне, він сам… І телефон, схоже, впустив…

— Телефон, кажете, впустив?… Добре, я зараз йому подзвоню, а як що, навідаюсь…

— Спасибі вам, — промовив Лавр, але це вже почув тільки зумер відбою.

Ні Ліка, ні Лавр заснути вже, звичайно, не могли. Вони розмовляли, кохалися, намагалися додзвонитися до Борейка, але безуспішно. Потім, зголоднівши, вирушили у бар-ресторан. Повернувшись, ще й ще набирали номери Антона і слідчого, а не додзвонившись, знову займалися любов’ю. Нарешті втомлений, безбарвний голос Борейко видихнув у телефонну трубку:

— Мені шкода, Лавре Георгійовичу, але ваш друг Антон Гаєвський помер.

— Як помер? Чому? Він же здоровий, як бик!

— Я підозрюю, що його отруїли. Більше нічого не можу вам сказати. Скажіть, Лавре Георгійовичу, він вам щось устиг розповісти?

— Нічого такого… Щось про фотографії… Про Львів… Щось заперечував…