Ожеледиця - страница 37
— А точніше не могли б пригадати?
— Він сказав: «Я… Фотографії… Львів… Ні…
— Так… Зрозуміло… Спасибі, Лавре Георгійовичу.
— Я можу обміняти квитки, прилетіти, якщо дуже треба. Правда, ще два заключних дня конференції, але там будуть обговорюватися в основному організаційні питання…
— Не варто. Закінчуйте свої справи. Думаю, вашого друга ще нескоро можна буде поховати. До побачення.
Лавр знесилено опустився в крісло. Він весь цей час стояв і нервово тарабанив пальцями об стіл. Тепер, сівши, він подивився на Ліку.
— Він помер.
Дівчина мовчала — вона зрозуміла це з розмови. Її трясло. Вона підійшла до пониклого Лавра, обняла його голову і притисла її до себе. Потім опустилася перед ним на коліна і обняла його за шию. Лавр теж тремтів.
— Що ж тепер?
— Не знаю. Треба заспокоїтися. Підемо ще вип’ємо… за упокій…
Наступні два дні були сірими. Сіре небо, сірі думки, сірий настрій.
Організатори конференції влаштували прощальний вечір, де Лавр і Анжеліка почувалися швидше роботами, ніж живими людьми. Побували у Джорджа з Дороті і пообіцяли заїхати до них, коли будуть повертатися після Honeymoon trip (весільної подорожі). Ця пара немолодих молодят поводилася так, ніби у них ціле життя попереду: планували свою Honeymoon, збиралися приїхати в Україну, щоб побавити онуків… Чудово, що немає тепер ніякої залізної завіси, і можна побачити стільки цікавого. І тільки коли візитери вже прощалися, Дороті запитала у Лавра:
— Щось трапилось?
— Так, трапилось… Друг помер… Тільки батькові не кажіть нічого…
— Батькові не треба, — старенька, як завжди, з ідеальною зачіскою і одягнена з голочки, задумалася, а потім додала: — Попрощайся з батьком — не думаю, що він дочекається тебе…
— А що з ним? — здивувався і занепокоївся Лавр.
— Та ж рак у нього… Давно…
— Чому ж він… мовчав? — Лавр озирнувся на батька, який, мабуть, вигравши партію в шахи у свого сусіда Джима, захоплювався собою:
— А? Як я тебе! Як? Раз два — шах і мат! Джим, стара калоша, тобі далеко до мене, хоч ти й молодший за мене на два роки.
Рахунок тут ішов, схоже, у зворотному порядку: хто молодший, той й розумніший.
— Так я, це… — намагався виправдатися Джим. — У мене інсульт був, тож пам’ять тепер не та…
— Та годі вже, друже! — простягнув йому руку через стіл Джордж. — Наступного разу виграєш.
Так ось чому Джордж був у ліжку, хоча годинник показував другу дня! Лавр повернувся до Дороті. Очі його сповнилися образи, жалю і болю. Старенька, дивлячись на свого чоловіка з захопленням і любов’ю, зашепотіла:
— Не треба, Лаврентію! Нічого йому не кажи. Прийми. Джордж — чудова людина. Він добрий, вміє любити, давати і брати від життя те, що йому дається. Він прожив цікаве й щасливе життя, і вмирає щасливим.
— Але чому він не сказав мені, синові? Він що, не довіряє мені?
— Справа не в тому, що не довіряє, милий, просто він не хоче показувати свою слабкість перед тобою. Він хоче бути для тебе прикладом. Прости його і прийми… Іди, поговори з ним… Я тільки ще хочу сказати, що я, ймовірно, теж ненадовго тут затримаюсь… Хочу, щоб ти знав, що наше весілля стосувалося тільки наших почуттів. Усе, чим володів Джордж, перейде тобі у спадок. Те, що нажила я, перейде моїм дітям.
— Це не має значення, Дороті!
— Ні, це важливо, Лаврентію! І не перебивай мене, будь ласка. Я хочу, щоб ти взяв ці два персні, які мені подарував твій батько, і віддав своїй дружині. Я так хочу! Це моя воля, і ти так зробиш! Обіцяєш?
— Але ж, Дороті…
Та договорити Лавру не дав батько.
— Гей, ви двоє! — нарочито суворо вимовив він, тоді як його очі сяяли щастям. — Про що це ви там перешіптуєтесь?
Джим пішов, і тепер на краю ліжка примостилася Ліка. Джордж, взявши її долоню, легенько погладжував її.
— Та ми, тат… Нічого… Як ти себе почуваєш?
— Що значить: як я себе почуваю? — старий з докором глянув на Дороті, а та зробила вигляд, що не помітила погляду. — Відмінно себе почуваю. Ніколи краще себе не відчував. Що за безглузді запитання? — він все ще гіпнотизував поглядом свою дружину, але вона — свята наївність — закотила оченята, обрамлені обвислими повіками, стиснула губки і видала:
— Ти ж знаєш, Лаврентію, що на твоєму батькові ще орати можна!
Вони ще довго сиділи зі старими — Лавр ніяк не міг знайти у собі сили піти. Він бачив, як час від часу Джордж завмирав і стискав щелепи, перемагаючи біль. Нарешті він сказав:
— Ну що ж, любі мої, пора прощатися. Нам з Дороті належить отримати по укольчику в одне секретне місце, яке колись називалося м’яким, і спатоньки. Бережи Ангеліку, синку, і себе бережи. І знай: я тебе дуже-дуже люб… люблю!
Вони по черзі обнялися і попрямували до виходу.
— І пам’ятай, що ти мені обіцяв, Лаврентію! — гукнула на прощання Дороті.
— Я не обіцяв…
— Так пообіцяй! Ти зробиш те, про що я тебе просила?
— Так.
Коли вони вийшли з будівлі, Ліка запитала, дивлячись на геть пониклого Лавра:
— Що трапилося?
— Схоже, нам скоро доведеться сюди повернутися…
— Навіщо?
— На похорон.
— Що? Який похорон? Чий?
— Мого батька… Та й Дороті, схоже, довго не протягне без нього…
Ліка не стала більше нічого питати. Тільки тихо промовила:
— Отак. Одна біда не ходить.
Повернення
— Давайте повернемося з вами до початку, — попросив Борейко Лавра і Анжеліку, запросивши їх до себе на допит, але Лавр настійливо просив дозволити йому сходити у квартиру друга. Якась думка, здогад весь час махав перед ним хвостом, але він ніяк не міг його зловити. Іноді хвіст прямо-таки торкався пам’яті, і Лавру здавалося, що він розумів, у чому справа, але потім — чорт! — усе зникало.
