Ожеледиця - страница 38
Олександр Іванович хоч і був пузатий, проте мізки у нього працювали як треба, та й відповідальний він був надзвичайно, іноді навіть собі на шкоду.
— Гаразд. Йдемо. Раптом і справді наші щось упустили. Адже ви дружили, значить, ти по-іншому на все дивишся.
Весна іскрилася сонцем і калюжами. Бруньки на деревах готові були вибухнути зеленню і зробити світ барвистим. Горобці розцвірінькували між собою зони впливу, тож галас стояв ще той. Але все ще було сіре, і барвисті плями у вигляді червоних тюльпанів і жовтих нарцисів, якими торгували не дуже охайні тіточки, виглядали штучними. Усе живе чекало зелені — от тоді життя увірветься на вулиці міста, в кожну душу, в кожну голову. Тоді зовсім розтане ожеледь на дорогах, у взаєминах і в мізках. Все буде виходити, все відкриється, і буде щастя…
Напевне, саме тому ніхто не відчув страху і незручності, оглядаючи квартиру загиблого. Поки Анжеліка і Лавр розглядали речі Антона, слідчий розповідав:
— Ось тут він лежав, між цим журнальним столом і диваном. Падаючи, впустив слухавку — мабуть, саме тоді розмовляв з вами. Я потім дзвонив йому кілька разів, але було «зайнято»… На цьому ж столику були і фотографії. В основному старі, схоже, сімейні… Ностальгія його замучила, чи що? Тут же була майже порожня пляшка горілки. У ній і виявилася отрута. Чарка була одна. Якби я не був з вами на Майдані і не бачив, скільки життя було у цьому хлопцеві, то подумав би, що це самогубство. Слухайте, Лаврентію Георгійовичу, а може, і правда самогубство? Може, це все-таки він убив свою наречену? Знаряддя вбивства, правда, зовсім не чоловіче, але ж зараз, чорт, усе перевернулося з ніг на голову. Мужики фарбуються і цицьки собі накачують, баби штани носять і м’язи качають… Вже не знаю, що й думати…
— Ні, — коротко кинув Лавр.
— Скажіть, будь ласка, а у вас випадково немає з собою тих фотографій? — втрутилася Ліка.
— Випадково є. А що ви в них побачити хочете?
— А можна подивитися? Справа в тому, що Антон якось сказав… Ну, після того, як був у бабусі Аліни, що у них теж хтось у Львові був… давно… Не знаю, може, це нічого не означає, але…
— Ось ті фотографії — дивіться. Тільки не думаю, що це чимось допоможе. Аж надто давно це було. Та й як це може бути пов’язане зі смертю Аліни? А що якийсь зв’язок є, очевидно…
Ліка взяла фотографії і стала уважно їх розглядати.
— Ще тут ось це було, — Борейко виклав на стіл папку з пожовклими листками, на яких на старій роздовбаній машинці був надрукований текст. — Дивина якась. Схоже, якийсь страхітливий звіт 1941 року, коли радянська влада намагалася русифікувати Україну і називала це етнічними чистками. Ось тут, дивіться…
— Господи Боже мій! — і Ліка почала читати: — «Приказ № 2445/М от 23 июня 1941 года. Тюрьма № 3, г. Львов!. Це ж наказ про розстріл в’язнів із Золочівського замку, в якому НКВД влаштувало в’язницю…
— Нумо, дайте… Підписано наркомом державної безпеки Меркуловим. «Приговор: как врагов народа расстрелять».
І ще 5 аркушів з прізвищами… А чому цей Мазур перекреслений?
— Тому що… — пробелькотів Лавр. — Тому що, подивіться, зверху ручкою написане інше прізвище…
— Не може бути! — у Борейка похололо всередині. Він спробував витягти з кишені зім’яту хустку, щоб витерти лоб, на якому виступив холодний піт, але ніяк не міг впоратися, покинув те й провів по лобі тильною стороною руки.
У лівому кутку документа червоним олівцем було зроблено напис: «Расстрелять как врагов народа. К исполнению. Лерман Г. С.»
— Лерман… Лерман… Десь я вже бачила це прізвище, — Ліка знову почала перебирати фотографії. — Ага, ось… На ній якась жінка… Схоже, мертва… О, Боже! Їй відрізали груди… А ця наволоч стоїть і посміхається… Та ще й дитину з собою приволік…
— Дитину? Яку дитину? А ну, дайте мені сюди цю фотографію! — Борейко простягнув руку, взяв фото і зальодянів. — Чорт, чорт, чорт! — повторював він, весь час ковтаючи. — Як же це я?… Але ж у це неможливо повірити… Хоча тепер усе стає зрозуміло… О, Боже! Та це ж блюзнірство! Це ж було давно… в минулому… Навіщо ж до цього повертатися? Як же вона жила з цим, бідна?…
Він перевернув фото. На зворотному боці було написано: «Львів, 1941 р., червень. Прости, кохана…»
— Що? Що? Що? Олександре Івановичу, не мовчіть! Що вам відомо? Ви знаєте, хто вбив Антона?
— Так, — видихнув Борейко і важко, ніби його раптом позбавили сил, звалився на диван. — Я знаю, хто вбив вашого друга, Лавре Георгійовичу, і Аліну. І знаю, за що.
— Хто? За що? — одночасно вигукнули Лавр і Ліка. Їх, людей різної статі, а значить, і способу мислення цікавили різні боки одного і того ж питання.
— Пробачте мені, друзі, але я не можу вам зараз більше нічого сказати. Мені треба поговорити з кимось із родичів Антона…
Борейко став натискати кнопки мобільного. Якийсь час помовчав, потім відрапортував:
— Борейко, товаришу генерал. Мені до Львова треба з’їздити… Так, знаю… Переконатися… Чим скоріше, тим краще… Не думаю… Єсть! — і натиснув відбій.
У вас є мотив!
Вчора у місті було дуже тепло. Світило сонце, цвірінькали горобці, дівчата вдягли короткі спіднички, а хлопці несли свої курточки на вигині ліктів і косили очима на дівочі ніжки. А сьогодні весна ніби відступила. Неначе час повернувся назад, у холод, у той день, коли вбили молоду жінку Аліну Шмідт.
Тут зібралися всі, хто міг бути причетний до вбивства або до самої дівчини. Простора, дорого обставлена кімната була наповнена напругою, як пляшка шампанським. Відкрутиш мюзле (кручений дріт, яким прикручують пробку), підігрієш трохи чи трусонеш і… ба-ба-ах! — вміст пляшки пружним фонтаном злетить угору. Але поки цього не сталося. Поки що всі присутні чинно розсілися по різних кутках і час від часу поглядали на вхідні двері, крізь які мав увійти слідчий. Він прийде і розкладе все по поличках. Кожен, хто насмілювався глянути на ті двері, неодмінно якось реагував на те, що вони досі не відчинилися — на обличчях на мить з’являлася складна суміш досади, страху й цікавості.
