Ожеледиця - страница 7
— Ну, і ти поїхав…
— Поїхав, — зітхнув Антон.
— На метро?
— Так. Я… випив…
— Далі що було?
— Я увійшов… Ні, вбіг, влетів у будинок, а вона у холі… Лежить на підлозі… в крові…
— Ти казав, що тебе хтось бачив? — знову не витримала Ліка і тут-таки знітилася від погляду, яким нагородив її сусід.
— Так. Алла Володимирівна, її мати.
— Дивно… І ти нічого не чув, коли входив, нікого не бачив? — термосив Лавр друга, бачачи, що той знесилено опустив руки і зігнувся, наче на нього поклали камінь вагою з тонну.
— Я взагалі нічого вже не розумів. Вона ж плакала, розумієш, плакала!
— Та розумію я, розумію! Не тупий. Професор усе-таки.
Ліка піднялася з крісла і, пересівши на диван до Антона, стала гладити його по плечу.
— А може, хтось виходив з дому в той момент? Ви ні з ким не зіткнулися?
Антон закотив очі, пригадуючи.
— Ні, не зіткнувся. Хоча…
— Що? — Лавр і Ліка з надією витріщилися на нього.
— Ну, не знаю… Машина наче якась від’їхала.
— Та-а-ак, — протягнув ботанік. — Ні номера, ні марки ти, звичайно, не помітив.
— Яка Марка, Лавре? — закричав. — Який, до біса, номер? Я ж не знав! Та й темно ж було! — Антон знітився, здувся, як проколота велика повітряна куля. — А потім я побачив кров… на руці, — закінчив зовсім тихо.
— А звідки взялася кров на руці? — пожвавішав Лавр.
— Так кут столу був у крові. Я на нього сперся, коли тіло… Алінку побачив — голова закрутилася.
— Та-а-ак, — знову мовив Лавр зосереджено. — Треба йти в міліцію і все їм розповісти.
— Ти що!? — злякався Антон. — Вони ж відразу мене посадять!
— Не посадять. Ти ж не вбивав? Розберуться і відпустять.
Ліка, подивилася на сусіда зі співчуттям.
— Ти чого на мене дивишся, ніби я душевно хворий? — розлютився ботанік. — Поліції треба все розповісти, адже невідомо, що там наговорять її родичі! А що, як це хтось із них? Вони ж нараз Антоху в убивці запишуть!
— Саме так, — Анжеліка стала збирати порожні кавові чашки. — Ти ось навіть нашу міліцію поліцією обізвав. Лавре, це тобі не Америка!
— І що ти пропонуєш?
— Пропоную Антона поки що сховати, а самим знайти вбивцю.
— Знайти вбивцю? — Лавра аж підкинуло від обурення. — Ти що, знаєш, як шукати вбивць? У тебе є хоч якісь навички слідчого? Ти хоч маєш уявлення, як ведеться розслідування, скільки всього треба знати і вміти?
— Я не знаю. А ось ти, схоже, знаєш. Або можеш дізнатися — ти ж професор!
— Я — професор біології, Анжеліка. Я ботанік.
— Ботаніки теж розумні бувають. І не називай мене Анжелікою! — раптом розлютилася дівчина і зникла в кухні.
Антон з подивом подивився на друга.
— Не звертай уваги, — відповів Лавр на його німе запитання. — Так, зараз тобі треба поспати. Поживеш поки що у мене. Якщо поліція, тьху, міліція більше до мене не прийде, залишишся, поки ми щось не з’ясуємо. Все одно більше тобі йти нікуди… Я тимчасом подумаю, що можна зробити і до кого звернутися. Якщо полі… міліція прийде, опір не чини, щоб не зробити гірше. Я впевнений, що правда рано чи пізно відкриється.
— Краще рано, — мимоволі пробасив Антон.
— Звичайно, краще рано, — розсердився господар квартири. А ще краще, щоб цього взагалі не було!
І тут за дверима вибухнув дзвінок.
Борейко йде по сліду
— Ну, от і все, — розчаровано проказав Антон.
Лавр подивився на друга зі співчуттям і пішов відкривати двері. Ліка вибігла з кухні за ним.
— Не відкривай, — шипіла вона, — не відкривай!
Та було вже пізно.
— Вітаю. Лавр Георгійович? — запитав чоловік невеликого зросту, дуже втомлений і трохи розпатланий з виду.
— Добридень! — відповів Лавр, ширше відриваючи двері і пропускаючи чоловіка в квартиру. — Так, це я.
— Навіть не запитаєте, хто я і навіщо прийшов? — здивувався візитер.
— З вашого вигляду зрозуміло, що ви не спали всю ніч. А оскільки ваші люди вже тут побували, не бачу сенсу даремно коливати повітря порожніми запитаннями. Скажіть, як до вас звертатися, і давайте не будемо завдавати один одному неприємностей.
— Ваша подруга, здається, абсолютно іншої думки, — посміхнувся Борейко, дивлячись, як Ліка метає блискавки очима.
— Анжеліка не моя по… Вона сусідка, — знітився Лавр. — Ми тут обговорювали… Проходьте, будь ласка…
— Олександре Івановичу Борейко, — представився, нарешті, слідчий. — Мені доручено розслідувати обставини смерті Аліни Шмідт.
— Проходьте, Олександре Івановичу! Анжеліко, звари нам, будь ласка, ще кави. Чи ви чай? — Лавр уперто називав дівчину її повним ім’ям.
— Ні-ні, кави було б добре, — Борейко пройшов до кімнати, підсунув стілець і сів на нього навпроти укляклого Антона.
— Навіщо є ти, Антоне, змушуєш мене, старого, за тобою ганятися?
— Так… злякався я, — прохрипів хлопець, що став схожий на великого пониклого ангела. Потім він прокашлявся і повторив: — Я злякався.
— Воно й зрозуміло, — погодився Борейко, роблячи маленький ковток запашної кави і мружачись від задоволення. — Хороша кава. З Америки?
— Так, — кивнув Лавр. — Люблю цей бренд, Peet’s Coffee, а у нас його немає. От і вожу.
Ліка розставила чашки з темно-коричневим напоєм іншим і сіла на диван поруч з Антоном.
— Ну, розповідайте, Антоне, що сталося. Що ви бачили, що чули?
— Так що, ви мене в тюрму садити не будете? — щиро здивувався хлопець.
— Якщо ти вбив, то посаджу обов’язково. А поки я хочу знати, що сталося.
Антон обвів поглядом друзів. Лавр дивився на Ліку, ніби хотів сказати: «Ну, а що я говорив!» Вона дивилася на дурні рожеві помпони своїх домашніх капців, і зараз вони здалися їй ще дурнішими, ніж завжди. Тому вона промовчала.
