Ожеледиця - страница 8

Антон повторив свою розповідь для Борейко. Слідчий поставив кілька додаткових питань, на які отримав відповіді, задовільно покивав головою і, крекчучи, підвівся.

— Слухай мене уважно, Антоне Юрійовичу! За всіма правилами я мав би зараз посадити тебе у слідчий ізолятор. Але не думаю, що ти такий дурний, щоб вбити Аліну та ще й дати себе упіймати на місці злочину з вимазаними кров’ю руками. Здається мені, що якби ти хотів убити, то міг би зробити це ще тоді, на своєму Майдані, у метушні, де не зрозумієш, хто кого вбивав. І чого вас туди понесло? — додав Борейко незрозуміло для кого.

— Так скільки ж можна було людей обкрадати! — закипів Антон.

— Цить! — прикрикнув на нього слідчий. — Бач, революціонери які знайшлися! Значить, так: ось тобі підписка про невиїзд. Підписуй. Сидіти вдома і на першу вимогу з’являтися до мене. Ясно?

— Ясно. Спасибі вам, Олександре…

— Івановичу, — підказала Ліка.

— Дякую, Олександре Івановичу, — повторив Антон. — А до друзів… до Лавра заходити можна?

— До Лавра Георгійовича можна, — погодився Борейко. — Тільки на зв’язку бути. Телефон не вимикати. І щоб ніяких мені «батарейка розрядилася»! Зрозумів?

— Зрозумів.

— По великому рахунку, бабусі Аліниній, Нінель Георгіївні маєш вдячний бути. Не вірить вона, що ти вбив, і мене в тому переконала… Поки що… Ну, спасибі за каву, — підвів риску Борейко, підвівся й почовгав до виходу.

Двері тихо зачинилися, і застигла трійця почула, як запрацював ліфт. Фуууухххх…

Кохання й бізнес

Того ж дня, отримавши прочуханку від начальства за те, що не запроторив головного підозрюваного у СІЗО, слідчий відділу особливо важливих справ Олександр Іванович Борейко розпочав розслідування. Він дійсно вважав, що хоч всі докази свідчать проти нареченого вбитої, та їх занадто багато, і надто вже вони очевидні. Скидати з рахунку цю версію, звичайно, не варто — може, він спеціально так вчинив. В кінці кінців, час смерті збігається з часом, коли він там був. Та й сам Антон свідчить, що кров ще витікала з рани.

Борейко підняв телефонну трубку:

— Свідок у справі Шмідт з’явилася? Нехай заходить.

— Проходьте, Марино Борисівно, — звернувся він до молодої особи, що зазирнула у двері. Її татуювання можна було бачити, незважаючи на те, що надворі був грудень, і все тіло її, крім обличчя, було закрите одягом. З чола до вуха спускався напис у вигляді стрілки: «Вони хочуть слухати тільки про кохання». «Якби моя дочка зробила з собою таке, я б випалив їй це розпеченим залізом без анестезії», — подумав Олександр Іванович. Взагалі-то він зовсім не був таким кровожерливим, просто вважав татуаж «привілеєм» ув’язнених, тобто злочинців. Він пожував губами своє роздратування, проковтнув його, і коли підняв обличчя, щоб подивитися на відвідувачку, воно було милим.

— Сідайте, Марино Борисівно!

Вона впала на стілець, закинула ногу на ногу і сперлася ліктем на стіл.

— Ну?

— Пробачте? — Борейко запитально дивився на сестру загиблої. Ані зажури!

— Навіщо викликали? Я ж вам усе розповіла!

— У мене виникло до вас ще кілька питань. Дозволите?

— Ну, — знову промовила дочка майбутнього мера міста і втупилася у слідчого.

«Господи, прямо класика! — внутрішньо посміхнувся Олександр Іванович. — Викапана сучасна Елочка-людожерка з усім відомих Ільф-Петровских «Дванадцяти стільців». Але ж і я не дурніший за авантюриста Остапа Бендера: якщо він зумів поговорити з особою, котра володіє лише кількома вигуками, то й я, напевне, якось упораюся».

— Скажіть, Марино Борисівно, а ви сестру свою любили?

— Ну, — закотила очі під лоба Марина.

Борейко вже злякався, що так і буде задовольнятися одним-єдиним «Ну», але дочка майбутнього мера, перекинувши жуйку з однієї щоки за іншу, продовжила, — любила, звичайно. Зашорена вона була, дурненька, але ж сестра все-таки.

— А у чому ж ви бачили її зашореність? — здивувався Борейко.

— Та як же? Вона ж жила, як і наші бабки-дідусі жили: навчалася, закохалася, одружилася… Сьогодні треба в ногу з часом йти, а вона… панчоха… синя…

— Але ж вона, здається, і комп’ютером добре володіла, і одягалася по-сучасному…

— Що? По-сучасному? Джинси, топік та шубка кроляча — це ви називаєте по-сучасному?

— І з хлопцем ось до весілля… будувала вільні взаємини.

— Так, хлопця вона, звичайно, відхопила класного. Хоч він її трахнув… Красунчик! Боді знаєте яке? Суцільні мосли! Нічого, що бандерівець! Якби не Алінка, я б йому швидко мізки вправила. А то вони там на своєму довбаному Майдані зовсім звихнулися. Чи погано їм жилося, чи що? Я ось як раніше жила, так і тепер живу, нічого не змінилося.

Борейко подумав, що не у всіх батьки депутати, не всі можуть забезпечити своїм дітям власний бізнес і безбідне існування, але нічого не сказав. Замість цього запитав:

— А ви що, знали Антона до того, як Аліна з ним познайомилася? Бачили його… ммм… роздягненим, знаєте, яка в нього м’язова система? — намагаючись не виявити сарказму, все ж посміхнувся слідчий.

— Ну, так. Він же до нас у салон приходив, — не помітила підковики Марина. — Я йому тату знаєте, яке забацала?

— Яке?

— Класне!

«Так-так, невелика усе-таки відміна від Еллочки», — почухав потилицю слідчий.

— Ой, який же ви!.. Я ж йому на плечі писала — для того він і роздягався. Придурок! Мало того, що херню всяку пише, так ще й у цю квочка закохався!

— А що, для цього треба було зовсім роздягатися?

— Ха! — Марина подивилася на Борейко з жалем. — Якби він зовсім роздягнувся, думаєте, я не змогла б його використати? — вона уривчасто зітхнула. — До пояса, до пояса роздягався. Але мосли ж однаково видно!