Ходіння Туди і Назад - страница 29

Олексій виїхав до лікарні.

Їхав недовго, та цей час здавався вічністю. У лікарню забіг сам не свій. Одразу ж назустріч йому вийшов блідий тесть. Олексій серцем відчув: щось з Оксаною.

− Олексію, − схлипуючи, промовив Дмитро Володимирович і, обнявши доччиного чоловіка, вів далі: − Як це могло статися? Чому?

− Що таке? − відпихаючи його, знову запитав Олексій.

− Вона загинула. Оксана стояла в банку, нікого не чіпала, і раптом якісь люди в масках… постріли… її поранили…

− І що? Невже не можна було щось вдіяти?

− Може… Але я пізно приїхав. Цей… Цей хірург… Він…Боже, як він міг? Він був… п’яний…

Дмитро Володимирович іще щось говорив, та Олексій уже не чув його.

Він заплющив очі, намагаючись притлумити біль і ненависть. Ненависть до самого себе. Бог покарав його за скоєний колись гріх. О Господи, а він же навіть не пам’ятає тієї дівчини. Мабуть, вона була схожа на його Оксану і теж хотіла жити, і хтось чекав на неї вдома, може, чоловік, а може, і маленьке дитя…

Уже майже стемніло. Усі порозходилися по домівках, лише якісь дітлахи ще бавилися на ігровому майданчику біля лікарні. Вони бігали, штурхалися й часом так галасували, що було чути в палатах. Був там один хлопчик із собакою. У руках він тримав звичайний диск, що імітував фризбі. Малий час від часу кидав його в різні боки, а вірний пес тієї ж миті приносив цяцьку господарю… Хай що кажуть, а хоч куди бумеранг кинь, він усе одно повернеться.

02.03.2003

Неймовірно! Ніколи б не подумала, що оповідання, яке я так не любила, яке вважала своєю найгіршою спробою в прозі, зробить мені таку величезну послугу.

Цього року я закінчую школу. І хоч маю отримати атестат із відзнакою, та все одно не тішу себе ілюзіями, що це мені якось допоможе вступити у виш. Немає в мене таких коштів.

Але дещо сталося. Приблизно місяць тому було оголошено конкурс учнівських творчих робіт. Наша школа, звісно, має взяти в ньому участь. Так, саме взяти участь, а не зробити все можливе, щоб перемогти. Мабуть, так у кожній школі. Вигадують безліч тих конкурсів, а вчителі мають знаходити геніальних художників, письменників, музик. А де ж їх узяти? От і обирають когось, хто принаймні вміє писати, малювати чи музикувати сяк-так, і відсилають їх на всі ці творчі змагання.

У нас знають, що я відвідую літературну студію, і попросили написати якийсь патріотичний (о Боже!) твір. Мені світить золота медаль, тому спробуй відмовся. Але, знаючи, що все це робиться лише для галочки, я надто не старалася. Правду кажучи, геть не старалася. Знайшла якесь стареньке оповідання, яке написала років два тому, і принесла. Його гарненько оформили й відіслали на конкурс.

І хто б міг подумати, що я переможу! Та головне не це, а те, що конкурс виявився не такий уже й простий, як здавався, а цілком серйозний. І тепер твір, який я так не любила і навіть твором не вважала, дав мені, можна сказати, путівку в життя. Чому? Бо завдяки цій перемозі я зможу вступити без іспитів на філологію у будь-який виш нашої країни. Отак! Отже, я щаслива людина. Фартова.

Та своєї думки про оповідання я не змінила. Воно сиреньке. Але дякую тобі, моє дорогеньке оповіданнячко, бо якби не ти, не бачити мені вишу, як своїх вух.

Додому

East or west − home is best .

Англійське прислів’я

…А в Україні була зима. Холодна й сніжна зима, яку вона так не любила колись і за якою так сумувала зараз. І що з того, що в Америці теж святкують Різдво? Що ж за Різдво без гри в сніжки, без гірок, без саней? Колись вона заздрила цим американцям, яким не доводилося сидіти протягом усіх свят у хаті через страшну хуртовину і лютий мороз. Але тепер це не мало значення. Вона хотіла додому. До такого далекого й нереального, але до свого, до рідного. Щось велике й важке тиснуло на груди й гнітило дівчину. Може, душа? Та ні, бо душа її була далеко-далеко, за океаном, де кружляла між сніжинок у надзвичайному новорічному танці.

Світлана стрепенулася. З кухні пахло сніданком, таким корисним і таким несмачним, як і все в цій нудній країні. Їй зовсім не хотілося вставати з ліжка, але вже чувся надокучливий голос місіс Портленд, їхньої хатньої працівниці, яка не давала дівчині навіть зайвих п’ять хвилин поніжитися в ліжку. Ця жінка вела здоровий спосіб життя, точніше, змушувала це робити Світлану. Бідолаха зобов’язана була щодня прокидатись о сьомій ранку, півгодини мордувати себе фізичними вправами і їсти лише корисну їжу. Звісно, вона мала гарний, здоровий вигляд, але хіба це можна порівняти з тим душевним виснаженням, яке дістала за останні три роки, мешкаючи в Сан-Франциско?

Світланин батько Антон був людиною багатою й впливовою, тому й намагався забезпечити дочці чудове життя. Та хіба міг знати чоловік про невичерпну тугу дівчини за Батьківщиною? Переїхали вони в Америку не дуже давно, після того, як Світланині батьки розлучилися. Тато вирушив за кордон, і дівчина з власного бажання вирішила поїхати з ним. Мати не заперечувала, адже вважала, що дочка повинна бути там, де їй краще, навіть якщо й не з нею. Вони листувалися, і мама навіть кілька разів до них приїжджала − на Різдво чи на Світланин день народження. Та цього року мама не приїхала. Ні на іменини, ні зараз, на Різдво. Надіслала лише вітальну телеграму. Дівчина дуже сумувала й нарешті зрозуміла, як їй бракує ніжних маминих рук.

Знову пролунав голос місіс Портленд. Ця жінка наказовим тоном змушувала дівчину виконувати її забаганки. Світлана не могла зрозуміти одного: з якого дива має коритися цій сварливій чужій жінці? Чому вона мала над нею таку владу? Вона ж їй не мати, хоча і своєї мами дівчина часом не слухалася. А тут на тобі.