Ходіння Туди і Назад - страница 30

Світлана не витримала й вибігла до вітальні. Її охопила така лють, наче перед нею стояла людина, винна в тому, що вона так далеко від рідної домівки й від матері.

− Хто вам дав право командувати мною? Хто ви така? Я не хочу їсти цієї огидної їжі й робити гімнастику. Ви мені не мати!

Місіс Портленд від несподіванки почала поволі опускатися на стілець.

Світлана, помітивши це, розвернулась і побігла в кімнату. Уже знала, чим це закінчиться. Увечері тато знатиме, що його дочка хвора, нервова, неврівноважена й розбещена дитина, а потім Світлана вислухає півторагодинну мораль, а завтра знову робитиме все, що накаже місіс Портленд.

Так усе й сталося. Майже так…

Світлана сиділа на канапі, втупившись у дорогий килим, а батько ходив по кімнаті, нервово крутячи в руках то олівець, то ще якийсь предмет, і щось їй казав. Усе це вона вже багато разів чула й наперед знала кожне слово.

− Не розумію, що з тобою? Я ж забезпечую тебе всім найкращим. Чого тобі бракує?

Світлана, як завжди, мовчала.

Чоловік присів навпочіпки біля дівчини й ніжно запитав:

− Ну, що таке? Що з тобою, дівчинко? Може, ти справді захворіла? Ходімо до лікаря. Ти ж знаєш, я тобі зла не бажаю.

− Тату… − невпевнено мовила Світлана.

− Що? − батько вловив у її голосі щось незрозуміле. Щось справді сталося.

Дівчина підняла на батька благальний погляд.

− Я хочу додому.

Антон чекав на це. І завжди цього боявся. Та хіба міг подумати, що це станеться так швидко. Що в її ще зовсім юному серці може жити такий великий сум за Батьківщиною. Він не хотів відпускати своєї дівчинки, та нічого не міг вдіяти, бо справді її любив, бо й сам знав, що воно таке − туга за рідною землею.

Аеропорт. Нарешті оголосили посадку.

− Ну все, бувай. У Києві тебе зустріне мама, − мовив батько й поцілував Світлану. − Я сумуватиму за тобою.

− Не треба. Я приїжджатиму на Різдво і на твій день народження.

− Добре.

Зимові свята вже минули, але настрій у Світлани був ще святковіший, ніж на Різдво. Вона летіла додому. В Україну. До цієї, може, і не дуже успішної, але такої рідної країни.

У літаку панували приємна атмосфера й засмак щастя. І хоч до України було ще дуже далеко, вона вже відчувала її запах, спокійний і нестримний, приємний і терпкий запах далекого дитинства й холоднувато-ніжного пухнастого снігу.

06.08.2003

Так, я вже студентка, хоча ще й гадки не маю, як це воно. Я не була абітурієнткою, бо вступила до інституту без іспитів, поза конкурсом, тому, певно, і не цілком усвідомлюю, що значить бути студентом і як це важко.

Зараз я цим не надто переймаюся. До початку занять іще місяць, ще встигну подумати про своє майбутнє навчання. А нині я повернулася із санаторію й досі не можу оговтатися. Я давно нічого не писала, та цей ностальгійний, сльозливий настрій, який завжди буває, коли прощаєшся з якоюсь частинкою свого життя, надихнув мене на оповідання. Треба якось показати керівничці. Що вона скаже?

Цей твір присвячено вічній проблемі. Я таки не втрималася перед спокусою і вплела в його канву реальну подію. Не давала спокою тогорічна трагедія в Скнилові, та викласти свої емоції на папір усе не виходило. І ось я нарешті все обіграла, правда, лише як тло, як допоміжний елемент сюжету, але совість моя спокійна − я не промовчала.

Ніколи не бувала у Львові, але дуже люблю це місто. Як так? Не знаю. Може, побувавши там, розчаруюся.

Але зараз чомусь абсолютно впевнена, що закохаюся у Львів із першого погляду. Отже, й оповідання моє про любов. І про смерть. Які завжди ходять поруч.

Львів прокидається…

Ні, життя таки не має сенсу. Для чого взагалі жити? Іноді думаєш, що всім би стало легше, якби тебе просто не стало. Часом хочеться заснути й не прокинутися, щоб ніколи не бачити невдоволених облич близьких і друзів, не чути докорів, погроз і сварок. Ніколи не думати про те, що скажуть інші, коли ти зробиш крок, другий, третій… десятий…

Ірина дивилася вологими очима у вікно й бачила, як прокидався старий поважний Львів. Божевільні думки крутилися в її голові − вона не хотіла жити. Їй хотілось вийти на балкон і кричати так, щоб аж рвалися голосові зв’язки, про те, як її все і всі дістали. Якби Іра не вірила в Бога, то, мабуть, давно вже наклала б на себе руки, а так лише просила у Всевишнього смерті. Звісно, це був не менший гріх, але інакше вона не могла.

Такі напади меланхолії з нею ставалися дедалі частіше й частіше. Так, вони минали на певний час, і тоді здавалося, що життя знову набуло сенсу, а дрібні непорозуміння − то річ минуща, проте біль вщухав ненадовго, і будь-яке криве слово знову нагадувало дівчині про її нікчемність і зайвість.

Сьогоднішній день не став винятком. Він іще не встиг початися, а вже завдав Ірині удару нижче пояса. Спершу була зрада. Зрада гірка й несправедлива. Особлива зрада, та, якою, на перший погляд, нікого вже не здивуєш, і водночас така раптова й болісна. Зрада найкращої подруги.

Ірина не могла знайти собі місця. Та потім втрутилися батьки, і стало ще гірше. Знову почалися чергові моралі про те, що вона нікчема, ні на що не здатна, нічого не вміє, нічого не хоче, навіть друзів не може обрати собі нормальних. І взагалі для чого вона живе? Контрольним пострілом у голову стала спересердя кинута батьком фраза: «Краще б тебе взагалі не було!»

Світ, що скидався на картковий будиночок, почав розлітатися відразу від фундаменту, який досі ще хоч якось підтримував цю непевну споруду.

А Львів прокидався, і йому було байдуже, тільки один сентиментальний левик на багатовіковій споруді зронив сльозу, хоча, можливо, вона означала лише те, що його вже пора реставрувати.