Ходіння Туди і Назад - страница 47
− Але ж платив, звісно, він?
− Звісно. Хоч я спочатку для пристойності трохи поламалася. − Мама засміялася. − Але ж він джентльмен. Тому розрахувався сам, а ми замовили на кругленьку суму. Отак ось…
− Що «ось»? − Це зовсім не те, що я хотіла почути. − Про що ж ви говорили?
− Та про все. Згадували навчання. Розповідали про своє життя. З’ясувалося, що він має в місті свою фірму, що спеціалізується на проектуванні. До речі, непогано стоїть на ногах. Я йому розказала про свою роботу. − Мама замовкла. Поглянула на мене і за хвильку додала: − Про тебе розповіла.
Вона шукала в моїх очах реакції: чи не розгніваюся я, що вона отак просто посвячує незнайомих людей у наші проблеми. Для чого вона це робила? Щоб викликати співчуття? Чи, може, хотіла, щоб їй допомогли?
Я мовчала, тому вона продовжила:
− Олег засмутився, але сказав, що нам дуже пощастило, бо й сам колись мав схожу проблему. Один його дуже близький друг теж потрапив в аварію. У нього відмовив мозок, чоловік довго пролежав у комі і, так і не прийшовши до тями, помер.
Я не знала, що думати: злитися чи тішитися, але десь у глибині душі відчувала, що цей незнайомий чоловік не випадково з’явився в нашому житті. Наступна мамина фраза це підтвердила:
− А ще Олег запропонував мені йти до нього працювати. Каже, що йому потрібні хороші фахівці, а я − і він це пам’ятає − була однією з найкращих на курсі. Платитиме добре. Усе законно. Трудова книжка, оплачувані відпустки й лікарняні. Усе як у людей…
Що я могла відповісти? Це лише мамин вибір. І хоча вона начебто чекала на мою пораду, проте, здається, уже все вирішила. Щоб її не засмутити, я підтримала цей авантюрний задум. А ще мені здалося, що мамою керувала не лише професійна зацікавленість. Якось по-особливому сяяли сьогодні в неї очі. Давно я вже не бачила її такою. Може, у них тоді, під час навчання, були якісь стосунки. Я не хотіла запитувати, однак видала свої здогади:
− А він одружений?
Мама здивовано звела брови, але опанувала себе.
− Думаєш, що між нами може бути щось більше, ніж професійні взаємини?
− А чому б і ні?
Я справді так думала, бо дуже бажала мамі щастя. І насамперед особистого. Завжди хотіла, щоб мама вийшла заміж, а вона чомусь думала, що цим мене травмує, тому, поки я була маленька, відшивала всіх залицяльників, яких після розлучення з батьком у неї було хоч греблю гати. Завжди казала, що вийде заміж, коли я виросту. Певно, час уже прийшов. Бо я вже давно виросла, а от чи вийду колись заміж зі своїм «посагом» − складно сказати. Що ж тепер? Мамі, цілком нормальній, здоровій, гарній жінці, страждати через це? Вона й так багато чим пожертвувала заради мене, а час на місці не стоїть, ми не вічні.
Моє запитання її втішило, бо виказало в мені союзницю.
− Розлучений, − відповіла. − Має двох синів. Вони разом із колишньою дружиною живуть у Києві. Але ти не думай, що я поклала на нього око, − почала виправдовуватися мама, швидше сама перед собою.
Ми ще довго розмовляли. Про різне. Почали жартувати, уявляти, як би могли жити, коли мама отримає нову роботу, більше грошей… Потім іще попили чаю з печивом, і мама пішла до кімнати працювати над черговим замовленням, а я повернулася до книжок.
Неймовірно. Я отримала такий шмат інформації, що не мала б ні про що інше думати, та щойно побачила книжки, як усе відійшло на задній план, а рука сама потяглася до «Карти на сітківці». Тепер не існувало більше нічого. Тільки я і книжка.
Сказати, що в кімнаті панував безлад, − не сказати нічого. Такого Каміла з Метром давненько вже не бачили. Крім того, чомусь зовсім не так вони уявляли собі кабінет письменника й водночас художника. Хоча чому б ні? Від творчих особистостей можна очікувати чого завгодно. Але ж тут було не просто понакидувано різного незрозумілого мотлоху, тут безладно валялися папери з текстами, готові малюнки та ескізи, деякі з них зім’яті, поквецяні фарбами, а подекуди в масних плямах. Митець, навіть абсолютно неохайний у побуті, просто не міг так зневажливо ставитися до своїх творів. Він міг ходити в брудному одязі, роками не мити посуду, розводячи колонії комах на кухні, не митися й не чистити зубів, але над своїми роботами тремтів би, як над найбільшим у світі скарбом. А тут на тобі. Така недбалість. Складалося враження, що той, хто мешкав у цій квартирі, малював ці картини, писав ці твори, геть несерйозно ставився до своєї роботи, не вважав її за якусь особливу, варту уваги. А може, він просто втомився?
Хоч за вікном була погідна пообідня пора, − сяяло сонце й освітлювало кожен темний закапелок міста, − у кімнаті панував напівморок. Важкі темні портьєри майже не пропускали світла. Кімната була досить велика. У кутку стояв стіл, на якому, крім комп’ютера та різноманітного начиння до нього, було ще безліч різних речей, про призначення яких можна лише здогадуватися. Усюди валялися книжки, деякі розгорнуті, із закладками, помітками олівцем чи фломастером. Ручки, олівці, пензлики… Біля дверей на балкон стояв мольберт. Зараз він був порожній. Але біля нього, притулена до стіни, стояла незакінчена картина, тому важко навіть уявити, що ж саме там мало бути зображено. І всюди: на підлозі, на журнальному столику, на телевізорі, що примостився на табуретці в одному з кутів, та й навіть на імпровізованому ліжку, яке, по суті, було лише застеленим не дуже свіжою білизною матрацом, валялися папірці з текстом або ж малюнки: деякі − у фарбі, деякі − створені гелевими чорними ручками на звичайному папері формату А4. І хоч кожен із них, якщо добре роздивитися, видавався мало не шедевром, та уявити собі, що це можна взяти до рук і продемонструвати на якійсь виставці, було неможливо.
