− То що тепер? Повертаємося? Метр заперечно похитав головою.
− Ні. Я вже оговтався. Ми ж не для цього мандрували в Реальність. Якщо вже прийшли, треба щось зробити.
− Що? Куди підемо?
− У мене виникла ідея. Що, як завітати до Дениса? Подивитися, як він працює, як творить.
− А це слушна думка.
Справді, варто перевірити, як відбувається взаємодія їхніх проблемних донорів. Може, вони зрозуміють, чому хлопець раптом збунтувався і вбив свого героя, не порадившись із колегою? Може, на це якось уплинув сам Денис? Так, так. Остання думка видавалася божевільною, але з огляду на останні події (зокрема, розповідь Мирона про те, як його реципієнт творить без нього) могла бути цілком реальною.
...
Нічого схожого я досі не читала. Не те, щоб це була найкраща книжка, яку я колись брала до рук. Просто роман Дениса Лісового «Коли хрипне вітер» справді не можна ні з чим порівняти. Це щось несподіване, свіже, а головне − незбагненне. Так, його недаремно друкували, наші видавці мають смак, та й читачі, судячи з їхньої любові до автора, теж не підкачали. Воно й не дивно. Цікавий сюжет, яскраві, живі герої… А мова! Смачна! Я не знайшла кращого слова, щоб передати майстерність письменника висловлювати свої думки. Здавалося, розповідь дуже лаконічна, але вона текла так плавно, переходячи з абзацу в абзац, що читач наче плив нею, як повільною течією чистої річки. Нічого зайвого, жодних непотрібних красивостей, але відчувалася і якась прихована гра слів, непомітна з першого погляду.
Перегорнувши останню сторінку, я заплющила очі й зрозуміла, що спраги своєї не втамувала, а ще більше її розпалила. Є такі книжки, що їх ніколи вдруге не візьмеш до рук, а ця належала до тих, згорнувши які, хочеш знову розгорнути й почати читати. Та я цього не робила, бо переді мною лежало таких іще чотири, і я була певна, що вони не гірші. І не помилилася.
Та раптом зауважила, що за вікном уже темно. Годинник показував восьму. Я лежала на канапі біля балкона, тому й не помітила, що дочитувала вже майже в сутінках, бо ж устати і ввімкнути світло навіть не спромоглася.
Сечовий міхур настирливо давав про себе знати. Овва. І що ж це виходить: я прочитала досить великий роман (на чотириста сторінок) за кілька годин? Нічого собі! Такого в мене ще не було. Ні, брешу, було. Коли не помічала часу й запоєм ковтала деякі твори. Наприклад, свої. Але ж то було в Нічгороді. Там часу не існує. І втоми немає. А зараз я відчувала, що мої очі немов укрилися плівкою, вони пекли, сльозилися…
Я підвелася й побігла в туалет. Потім повмикала у квартирі світло, яке різонуло мені по очах, і ще довго до нього призвичаювалася.
Ще раз згадавши про час, зрозуміла, що скоро має повернутися мама, а мені навіть немає чим її нагодувати. Тому швиденько попрямувала до кухні, та щойно ввімкнула плиту, аж за дверима почулися кроки, провернувся ключ у замку і ввійшла мама.
Отак. Зараз сердитиметься. І правильно зробить. Це ж яка я егоїстка: вона працює не покладаючи рук, а я навіть нагодувати її не можу. Що ж, їй тепер самій ставати до плити?
Та, на щастя, мама не була голодна.
− О, доцю, ти щось збираєшся мені готувати? − мовила вона, зайшовши до кухні. − Не треба. Я після роботи зайшла з колегою в кав’ярню.
Гм. Дивно. Відколи це мама ходить із колегами по кав’ярнях? Досі вони обідали на роботі. Такої звички я за нею не помічала.
Мабуть, прочитавши мої думки (а мамі це завжди чудово вдавалося), вона уточнила:
− Ну, не зовсім із колегою. З давнім знайомим. Але в майбутньому, може, з колегою.
Тобто?
Уголос я нічого не промовила, але мама знову все зрозуміла.
− Сьогодні під час обідньої перерви вирішила піти до супермаркету трішки скупитися, бо в нас уже продукти в холодильнику закінчуються… О, до речі, − ляснула себе по лобі, − геть забула. Я купила твоє улюблене печиво. Якщо хочеш, дістань із пакета.
Печива мені хотілося, але більше цікавив таємничий давній знайомець.
− Пізніше, − відповіла й налаштувалася слухати.
− Так от. На чому я спинилася? А! − Вона сама запитувала й відповідала. − Я ходила між рядами супермаркету і ось бачу: іде назустріч Олег. Я одразу його впізнала. Ми разом навчалися в інституті. Він теж мене впізнав, хоч ми з ним лише двічі чи тричі бачилися на зустрічах випускників. Дуже зрадів. Сказав, що тривалий час жив у столиці, а зараз повернувся додому. Започаткував власну справу. Запропонував після роботи зустрітися й поговорити. Я погодилася.
Мама замовкла.
− І що ж було потім? − Я згорала з цікавості, бо відчула, що це була не просто зустріч колишніх одногрупників, а щось більше. Що саме − можна лише припускати.
− Після роботи він по мене заїхав…
− …і всі твої колежанки мало не повмирали з цікавості. Вони ж, думаю, не пропустили цього моменту?
− Атож. − Мама вдоволено всміхалася. − Шоста п’ятнадцять. Усі дружненько випурхують надвір, а там стоїть розкішне авто, а біля нього чоловік, який на когось чекає. Тут з’являюся я, і виявляється, що чекає він саме мене.
Ну от. Я могла лише уявити відвислі щелепи маминих співробітниць, які вже давно не бачили біля неї жодного чоловіка. А тут на тобі. Ось уже буде тема для розмов на весь наступний тиждень.
− Потім ми поїхали до ресторану…
− Ти ж казала − до кав’ярні.
− Ну, він це саме так і назвав, хоч я б сказала інакше, судячи з рівня обслуговування, дизайну й контингенту. Та для Олега це, мабуть, буденне місце, а от я не звикла до подібних розкошів. Спершу навіть запанікувала, зрозумівши, що в моєму гаманці вочевидь не вистачить грошей навіть на каву в такому закладі.
Книга Ходіння Туди і Назад, автор Гальянова Тіна. Русская версия онлайн книги представлена в открытом доступе для чтения на мобильном телефоне или пк. Бесплатная библиотека Read-book-online.com - полные версии популярных, классических или новых книг в разных категориях онлайн бесплатно можете читать прямо здесь.
