Ходіння Туди і Назад - страница 45

Сам же письменник ніяк не реагував на таку критику. І правильно. Кожна мисляча людина розуміла, чого ті статті варті, тож не зважала на них, а прихильникам досить і книжок, від яких просто неможливо відірватися. Принаймні так було зі мною.

Романи Лісового можна було б назвати історичними, якби не фантастичні елементи, присутні в кожному, а головний із них − сам герой, мандрівник із майбутнього, що за допомогою машини часу подорожує різними країнами, століттями і розплутує різноманітні історичні таємниці. Ідея, можна сказати, банальна, її використовував не один письменник. Але не все так просто. Не слід забувати, що писалося це для Лісового в самому Нічгороді, отже, і твори ці особливі. Ідея з машиною часу − то лише канва, незначний елемент, який дозволяв, звертаючись до різних епох, не вигадувати щоразу нових героїв, а використовувати одного хлопця. Що це давало авторові? А те, що, подорожуючи часом, він набував певного досвіду, міг порівнювати побачене на власні очі, тому іноді йому було легше вийти з якоїсь ситуації, ніж це вдалося б зробити простому сучасникові подій. Окрім того, фантастичний елемент дозволяв іноді пояснити деякі історичні події краще, ніж це можна зробити з погляду звичайної логіки.

А ще автор просто геніально володів словом. Чудово розумівся на психології. Глибоко знав історію. І це не дивно. Прочитавши Денисову біографію, я взнала, що він здобув дві вищі освіти: історичну й психологічну. Мав звання кандидата історичних наук, певний час навіть викладав в університеті, був автором кількох наукових досліджень, опублікованих серйозними виданнями, а потім пішов працювати журналістом, чим нині й заробляв собі на хліб.

До того ж він виявився цікавою особистістю, про що свідчили інтерв’ю з ним. Його відповіді завжди були цікаві, небанальні, несподівані… Навіть про звичайні уподобання, як-то: улюблена страва, музика, хобі, відпочинок (а наші журналісти не часто відрізняються ерудованістю й ставлять украй банальні, а подекуди смішні шаблонні запитання) − Денис так цікаво розповідав, що ті інтерв’ю читалися не менш захоплено, ніж його художні твори.

Вимкнувши врешті комп’ютер, набравшись по вінця різноманітної інформації про автора, я розгорнула другу за хронологією книжку (на жаль, першої в Книгарні вже не було, тому я поки не знатиму, хто він, звідки взяв машину часу, чому вирішив подорожувати, але вирішила неодмінно ту книжку знайти) − «Коли хрипне вітер» − і поринула в прекрасне забуття, де не існувало нічого й нікого, крім фантастичного світу Іллі, Аврори і, звісно ж, Дениса…

− То що ж це коїться? − хвилювалася Каміла.

Вони були вже далеко від місця аварії, але Реальності покидати не поспішали. Запитань ще дуже багато, до того ж таких, що в Країні на них навряд чи вдасться відповісти.

− Не знаю, − мовив Метр, хоч запитання те було швидше риторичним і спрямовувалося не до нього. − Хтось нам заважає.

− Цей хлопчина мав би потрапити до нас? Так?

− Мабуть…

− То, може, ще не час? А як ти взагалі розумієш, коли слід іти по когось?

Метр задумався. Це не можна пояснити словами. Якийсь внутрішній голос завжди говорив йому, спрямовував у Реальність і ніколи досі не підводив. Раніше перед тим, коли хтось із майбутніх донорів мав упасти в кому, чоловік завжди чітко відчував, куди й до кого має йти. До того ж це відбувалося задовго до самої події, щоб він мав змогу підготуватися. У призначений час його внутрішній годинник подавав знак, і тоді Метр прямував до дзеркала й переміщався в потрібне місце в потрібний момент. Так було завжди. Що ж змінилося? Що може йому заважати? Хто втручається в цей процес? А може, річ у ньому? Може, щось змінилося саме в ньому? Щось зламалося? Якийсь невідомий радар, що завжди вловлював відповідні сигнали.

Остання думка злякала чоловіка, і він вирішив її не озвучувати.

− Я завжди відчуваю, коли маю йти по них. Цього разу нічого такого не було. Отже, по нього я вже й не піду.

− А що, як ми помилилися? − відповіла жінка, і голос її прозвучав якось оптимістичніше. − Що, як він зовсім не наш клієнт і насправді не мав іти в Нічгород?

Метр здивовано глянув на співрозмовницю, але ці слова його потішили.

− Чому ми вирішили, що він − донор? Тільки тому, що він пише вірші? Та скільки їх таких? Бо потрапив в аварію? Це може бути просто збіг. Ось він зараз візьме й опритомніє…

− …або помре, − продовжив думку чоловік.

− Або й так, − знехотя погодилася Каміла, − хоч це, звісно, значно прикріший варіант.

− Дякую тобі, Каміло, − мовив по якійсь хвилі Метр. − Ти маєш неймовірний талант ніколи не опускати рук і не панікувати. Ти заспокоїла мене. Дякую.

− Та я ж просто хочу знайти логічне пояснення тому, що відбувається. Ти ж сам знаєш: усьому можна знайти пояснення, хай навіть і божевільне.

− Так. А збіг обставин, випадковість − це завжди універсальне пояснення для всього незрозумілого.

− Ось тільки не треба сарказму, − Каміла сердилася, бо розуміла, що колега не вірить їй, що переконаний − відбувається щось жахливе і вони стоять на порозі відкриттів, які можуть перевернути все їхнє усталене буття.

− Це не сарказм, − Метр говорив спокійно і якось приречено. − Я справді дуже хочу тобі вірити. Хочу вірити, що все те, через що ми сюди прийшли: і проблеми зі взаємодією донорів із реципієнтами, і їхня незбалансованість у Реальності і в Країні − усе це лише надумано, усе це минеться, і скоро знову все налагодиться…

Він замовк. Мовчала й Каміла. Кожен думав про своє. Та коли тиша стала вже гнітючою і її можна було відчути на фізичному рівні, Каміла заговорила: