− Обережніше, − мовив до неї Метр, − не вияви себе. Наші завжди сприйнятливіші до сторонніх сутностей. А головне − вони в них вірять.
− Вірш… − захоплено проказала жінка, ніби не чуючи застереження. − Здається, верлібр. Але як же гарно…
Метр повірив їй на слово.
− Як думаєш: він майбутній донор чи вже реципієнт? − не вгавала вона.
− Судячи з того, як швидко і завзято він почав писати, так, ніби боявся, що думка зникне, то, мабуть, реципієнт, і саме зараз хтось у Нічгороді щось йому надиктовує.
− Схоже, що так. Але не факт.
− Згоден. Можливо, це лише особливості його характеру: поривчастість, нестримність, запал… Якщо тобі так цікаво, можемо задля експерименту дізнатися, повернувшись додому. Хоч усі ці люди проходять через мене, але навіть я не можу пам’ятати кожного митця що Тут, що Там.
− Не зважай, − мовила Каміла. − Це просто думки вголос. Насправді це зовсім несуттєво. Зараз значно важливіше те, задля чого ми сюди прийшли: зрозуміти, що ж відбувається в Реальності. З чого почнемо?
Метр замислився. Справді, з чого б його почати? Останнім часом дивні речі ставалися з реципієнтами Мирона та Аврори з Іллею. До кого з них завітати? Чи, може, поспостерігати за потенційними донорами, подивитися, як вони живуть, що заважає їм приходити в Країну? Але як же їх вирахувати? Узяти хоча б цього хлопчину. На перший погляд ніби один із них. Але як у цьому переконатися? Ні, у такі подорожі треба йти підготовленим, а цього разу Метр вирвався в Реальність абсолютно спонтанно, експромтом… Невже він просто змарнував час?
Із задуми його витяг той самий хлопчина. Точніше, його мобільний, який раптом заволав на весь сквер, роздратувавши тим незнайомця, мабуть, більше, ніж Метра, що відчулося з того, як різко той натиснув на кнопку відповіді й гаркнув: «Алло!» Та роздратування раптом змінилося якимось чи переляком, чи розгубленістю, і тієї ж миті він скочив із лавки, ухопивши, навіть не застебнувши, свій наплічник, і помчав у бік дороги.
− От бачиш, як важко митцям, − по-філософськи прорекла Каміла, − як важко творчим людям. Весь час нам хтось чи щось заважає спокійно творити… Ніде немає спокою. І все цей клятий науковий прогрес…
Її роздуми несподівано перервав пронизливий вереск гальм, різкий звук від удару й чийсь істеричний крик…
Те, що вони за мить побачили, стало логічним завершенням сьогоднішньої картини. Посеред дороги боком стояло сіре авто з величезною вм’ятиною на бампері, а перед ним на асфальті лежав хлопець, який іще кілька хвилин тому спокійно сидів собі на лавці й писав чарівні вірші про осінь.
− От тобі й відповідь на запитання, хто він, − мовив Метр.
Каміла не могла оговтатися. Хоч вона чудово знала всю процедуру переходу донорів у Країну, але сама ще жодного разу не була її свідком. Вона поглянула на Метра, та тієї ж миті її блискавкою вдарила думка:
− Але ж якщо він донор, то тебе зараз мали би викликати супроводжувати його до нас?
Метр розгубився. У цьому вирі подій він випустив з уваги очевидне. Щойно він спостеріг те, чого вже давно боявся: щось завадило ще одному новенькому пройти шляхом дзеркал до Країни.
...
Денис Лісовий. Саме це ім’я я ввела в пошуковій системі Ґуґл перед тим, як почати читати його книжки. І хоч як мені свербіло щонайшвидше зануритися в океан слів, словосполучень, речень, які малювали світ образів, героїв, подій, та я мала дурну (чи навпаки) звичку: перед знайомством із твором ознайомитися з особистістю автора. А що, як не Інтернет, допомагає нині зробити це якнайкраще. Тут усе: біографії (як офіційні, так і ні); інтерв’ю, що відображають внутрішній світ митця, його принципи, переконання; рецензії, які не лише аналізують доробок митця, а й показують, що про нього думають читачі, а головне − колеги, бо відразу видно, хто з письменників із ним дружить, хто заздрить, а хто й відверто ворогує…
Звісно, вивчаючи таку інформацію, я дещо псувала той момент першовраження від читання, можливість самостійно скласти думку про автора, і можливо, краще було б спочатку прочитати книжки, а вже потім збирати досьє на письменника, але таку вже мала звичку й нічого не могла із собою вдіяти. Мабуть, вона залишилася ще з дитинства, бо я завжди любила розтягувати задоволення, відкладати щось приємне на потім, насолоджуватися кожною хвилиною чекання. Коли мені давали запашний шматок апетитного на вигляд торта, я не накидалася на нього відразу, а довго розглядала, нюхала, потім відставляла вбік, а сама йшла собі щось робити, проте й на мить не забуваючи про ту смакоту. Та коли вже вирішувала, що годі себе катувати, і врешті поглинала той тортик, яким смачним він мені видавався! От і зараз. Переді мною лежало п’ять книжок про життя химерного хлопця Гната, що подорожує часом і розплутує різноманітні історичні таємниці, психологічні драми з життя відомих осіб, з декого знімає маски.
Я ретельно проштудіювала всі реквізити (від року видання, імен редакторів до тиражу та часу підписання до друку), перечитала анотації, рецензії, передмови-післямови, відгуки в пресі, що їх часто друкують на зворотах обкладинок, вивчила всі ілюстрації (фотографії автора, Аврорині малюнки, колонтитули). Зрештою, обнюхавши книжки (до речі, хоч усі вони й пахли типографією, але кожна мала ще й свій неповторний запах), я почала ґуґлити Лісового в Інтернеті.
Ох, скільки всього цікавого мені відкрилося! Більше уваги я звертала не на аналіз романів (усе ж хотіла, щоб кожен із них став для мене несподіванкою), а на статті, пов’язані з особистістю автора. І тут багато чого знайшла. Зокрема дізналася, що він має не тільки друзів і прихильників, яких, дякувати Богу, значно більше, а й прихованих ворогів. Чому прихованих? Просто здогадувалася, що за прізвищами, якими було підписано розгромні статті, стояли геть інші люди, які боялися відверто висловити свою позицію, можливо, тому, що в глибині душі й самі розуміли, що критика ця несправедлива, а продиктована лише тим, що критик − теж автор, який претендує на нішу в літературі, що її вже заповнив Лісовий, і нікого більше туди пускати не хоче. Таке враження в мене склалося про пана Ореста Гострого (ну, видно ж, що ім’я не справжнє!), чиїми розгромними статтями просто ряснів Інтернет. У яких тільки смертних гріхах було обвинувачено Дениса! Але всі закиди суперечили самі собі. То критик називав романи зразком дешевої масової літератури, то закидав письменникові «високочолість», що заважає непідготовленому читачеві зрозуміти, про що йдеться. То цей бідний Орест стверджував, що Денис відверто й нахабно бреше, коли інакше змальовує якусь історичну постать чи події, ніж це звикли робити історики, то насмішкувато переконував нас, що Лісовий не відкриває жодної Америки, вкотре змалювавши давно вже відомий факт із життя якогось короля, письменника чи філософа. А ще він весь час критикував мову творів. То вона занадто проста, то занадто наукова; то вона не відповідає добі, то перенасичена архаїзмами й історизмами. Одним словом, Гострий таки був дуже гострим хлопом, але вочевидь страждав на роздвоєння особистості, а ще страшенно ненавидів Лісового. Докладніше досліджувати такі рецензії мені не хотілося, щоб наперед не дізнаватися сюжетів, адже тоді читати буде нецікаво.
Книга Ходіння Туди і Назад, автор Гальянова Тіна. Русская версия онлайн книги представлена в открытом доступе для чтения на мобильном телефоне или пк. Бесплатная библиотека Read-book-online.com - полные версии популярных, классических или новых книг в разных категориях онлайн бесплатно можете читать прямо здесь.
