Ходіння Туди і Назад - страница 43
Картина мене вразила. Я знову розгорнула томик, щоб довідатися їм’я художника. І що я побачила? Книжка ілюстрована автором…
Отже, цей Денис сам і пише, і малює? Тієї ж миті мене осяяло. Еврика! Я точно згадала, де раніше з цим зустрічалася. Не цю ілюстрацію я бачила, але дуже схожу. Я згадала Аврору. Так, помилки бути не могло. Я вперше зустрілася з реципієнтом. Зі справжнім реципієнтом.
Денис Лісовий − письменник, для якого творили два донори з Країни − Аврора та Ілля. Я їх добре запам’ятала. Цю парочку, мабуть, знав кожен нічгородець, адже не можна було не стати свідком їхніх нескінченних сварок. А малюнок я тому й упізнала, що Аврора весь час носилася зі своїми творіннями й тицяла їх усім під носа, щоб показати, наскільки вони кращі за те, що пише її колега. Решту її робіт можна було побачити лише в Лісогірську, там, де Художники зазвичай і творили, але ця дамочка зі своїми малюнками, здається, ніколи не розлучалася…
У день, коли вперше побачила книжку Лісового, я пережила неймовірне, непередаване відчуття. Здогадувалася, що тут ходить безліч таких Письменників, Художників, Музикантів, а в Книгарні ще й безліч Читачів. Але коли вперше переконалася, що переді мною митець, який підтверджує те, про що вже часом думала, як про химеру, то розгубилася… Бо, правду кажучи, почала потроху сумніватися в тому, що Нічгород насправді існує. Може, пережите мною − лише плід хворобливої уяви, що виник через травму голови й пережиту клінічну смерть? Ні! Я тримала в руках роман, якого ніколи не читала, про який навіть не чула досі. Зате я знала його справжніх авторів.
Тоді я залишила в Книгарні мало не весь свій тижневий заробіток, скупивши всі наявні там п’ять романів Лісового. А ще постановила, що нізащо не пропущу зустрічі з ним, що скасую всі заплановані посиденьки з друзями, а ще обов’язково познайомлюся з автором особисто. І хоч раніше я такого не практикувала, але цьому письменнику спокою не дам: хай це йому не сподобається, нехай вважає мене нав’язливою фанаткою (а таких у нього вочевидь не бракує), − мені байдуже, бо це винятковий випадок. Я переступлю через свої принципи − не набридати, не нав’язуватися людям − і знайду можливість поговорити з цим геніальним (а в цьому вже немає сумніву) митцем.
Притиснувши до грудей, мов дитину, пакет із книжками, я чимдуж побігла додому, щоб якнайшвидше зануритися в захопливий світ, створений моїми колишніми знайомцями з Країни. Того дня замовники не дочекалися від мене обіцяних рерайтерських статей, мама залишилася без вечері, а нова зачіска сусідки Катерини − без уваги…
Осінь у Реальності. Прекрасна пора для письменників. Благодатна. Плідна.
Метр із Камілою сиділи у сквері й роздивлялися перехожих. Чудова погода наштовхувала на роздуми. Тут прибульці знову здобули відчуття часу, а з ним і решту притаманних людям відчуттів, навіюваних осінню: ностальгію, бажання натішитися останніми теплими сонячними днями…
− Цікаво, скільки наших ходить зараз серед цих людей? Камілине запитання геть не здивувало Метра. Але дещо він мав уточнити.
− А кого, власне, ти вважаєш «нашими»? Донорів? Реципієнтів?
− І тих, і тих. Кожен із них щось вигадує, творить, щоб одному потім потрапити до Країни й надиктовувати щось іншому.
Чоловік мовчав і пильно вдивлявся в людей.
На сусідній лавці сиділа парочка. Він − на вигляд звичайний хлопець у шкірянці, синіх джинсах, вона − така ж типова дівчина, добре вдягнена, зі стильною зачіскою, вочевидь щойно з перукарні. Закохані обіймалися, втупившись у щось, що бачили лише вони, і мовчали. Щось зворушливе було в цьому безслівному діалозі. Так красномовно могли спілкуватися лише митці.
Але Метр перевів свій погляд на літню жінку, яка прогулювалася з малям. Не дуже нове, заношене пальто і берет, мабуть, іще з радянських часів, підкреслювали її вік. Онук, ніби космонавт, у великому дутому комбінезоні, весь час падав, наче справді перебував у стані невагомості. Чи він був іще замалий для таких тривалих прогулянок, чи винен був комбінезон, який сковував рухи, та жінка ледве встигала бігати за хлопчиком, піднімати його, обтрушувати пісок і листя…
Вона теж не зацікавила спостерігачів. А от наступний перехожий, що, мов сніг на голову, виник десь із кущів і вмостився на їхню лавку (звісно, бачити їх він не міг), Метра зацікавив.
− А оцей схожий на нашого, − мовив він.
Каміла пильно подивилася на сусіда. Хлопчині на вигляд було років вісімнадцять. Зодягнений, як багато сучасних тінейджерів: широкі безформні джинси, болоньєва куртка з різнокольоровими вставками з написами іноземною мовою, величезний годинник на руці, а ще купа якихось пістрявих браслетів-фенечок, бейсболка захисного кольору… Незнайомець одним рухом зняв зі спини величезного наплічника, обвішаного стрічками, значками, брелоками з написами й малюнками переважно націоналістичного змісту, що чітко вказувало на громадянську позицію власника, рвучко розстебнув його, запустив руку досередини і, покопирсавшись у купі важливого для нього непотребу, дістав звідти невеличкого записника й ручку. Розгорнув цей пошарпаний нотатник десь посередині й, поклавши на коліно, почав щось дуже зосереджено писати, не звертаючи ні на кого жодної уваги.
− Так. Схоже на те, − погодилася Каміла і зазирнула в блокнот. Здається, хлопець відчув якусь присутність, бо раптом відірвав погляд від записника і якось насторожено кілька разів покрутив головою в різні боки. Не помітивши нічого підозрілого, знову повернувся до писання. Але вже якось спокійніше, без попереднього запалу, досі косуючи туди, де сиділа Каміла.
