− Боронь Боже. Та що ти, Каміло! − Композитор замахав руками, відхрещуючись від такої думки. − Мені б і в голову ніколи не вклалося. Та й ніхто з наших ніколи б такого не зробив…
Обидва слухачі пильно й здивовано глянули на юнака. Що це все означало? Хто ж іще, як не їхні, міг украсти ідею? Зворотного зв’язку між жителями Країни й Реальності не існувало.
− Мироне, не муч. Що ти маєш на думці? − Метр був пригнічений. Новини щодалі були гірші й гірші.
− Я вже досить давно виношував свій задум, але все не наважувався за нього взятися, бо розумів, що це вкрай важка робота, що забере багато сил, тому хотів добре підготуватися. А коли я нарешті наважився взятися за гітару, то вирішив спершу подивитися, що там у Реальності поробляє мій реципієнт. І що ви собі думаєте? Він грав. Він сидів і награвав на своєму інструменті мелодії, які досі лише крутилися в моїй голові, лише визрівали в моїй уяві.
Присутні розгубилися. Але цьому мало бути якесь пояснення.
− Думаєш, до нього під’єднався ще якийсь донор?
− У тому-то й річ, що ні! − Мирон просто вибухнув емоцією. − Він сам її створив!!!
− Це неможливо, − категорично заявила Каміла. − Такого не може бути.
− Може, − наполягав хлопець. − Ви ж знаєте, що вони й самі можуть творити. То чому б і він не зміг?
− Можуть. Це правда, − втрутився Метр. − Ми знаємо. Але ми знаємо й те, що на справді вартісні, геніальні твори вони неспроможні. Це просто вправляння, тренування, шліфування їхньої майстерності. А якщо музику, яку замислив ти, і справді написав Світозар, то вона має бути саме геніальною.
− Вона така і є. Ви б тільки почули…
Хлопець поринув у свої думки. Він ніби прокручував у голові аудіозапис і насолоджувався ним.
− То як же реципієнт без донора може таке створити? − вивела його із задуми Каміла.
− Не знаю, − промимрив Музикант. − Тому я до вас і прийшов. Сподівався, що ви мені це скажете.
Запала тиша. Сьогодні це вже не перше запитання, на яке слід пошукати відповіді.
− Слухай, Мироне… − Каміла всміхнулася. − А може, ти сам йому ту музику надиктував, а потім просто забув?
− За кого ти мене маєш? − Юнак аж побуряковів із люті. − Я що, по-вашому, недоумок якийсь? Не пам’ятаю, коли й до кого під’єднуюся? Не забувайте, ми не в Реальності. Тут усі притомні. Немає ні алкоголіків, ні наркоманів, що страждають на амнезію…
− А як інакше це пояснити? − Каміла теж розлютилася. Їй здалося, що хлопчина з нею не достатньо шанобливий. − Якби якийсь донор украв твою ідею, я ще могла б це зрозуміти. Але те, що це міг зробити реципієнт, − абсурд. Цього просто не може бути!
− Але це так. − Мирон уже мало не плакав. − Світозар створив музику, про яку я лише мріяв. Він зробив це без моєї участі!
Усі мовчали. Та й що тут скажеш? Треба мандрувати в Реальність і на власні очі подивитися на весь тамтешній безлад. Метр негайно почав збиратися в дорогу, а Каміла зголосилася його супроводжувати.
...
Імені Дениса Лісового я досі не знала, хоча воно, як з’ясувалося, досить відоме не лише в Україні, а й за її межами, зокрема в Польщі, Росії, Ізраїлі, де перекладали його книжки. Про те, що в Книгарні має відбутися зустріч із молодим талановитим письменником, я дізналася з інтернет-розсилки за тиждень до самої події.
Правду кажучи, спершу я туди не збиралася. Зустріч було заплановано на суботу, а я вже домовилася з друзями піти кудись погуляти. Та за кілька днів зайшла до Книгарні по щось новеньке й побачила афішу майбутнього заходу. Чи то вдала анотація, чи обіцянки, шикарно розписані арт-менеджером, та щось змусило мене відшукати на поличці книжки цього автора й погортати їх.
На обкладинці однієї з них (здається, то був третій Денисів роман «За три години до восьмої») було зображено вродливого чоловіка, і мені відразу стрельнула думка: я вже це десь бачила. Перегорнула кілька сторінок. Прочитала анотацію. У ній обіцяли нові пригоди Гната, героя творів Лісового, його чергові подорожі часом та історією. Водночас роман був абсолютно самостійним твором, тому той, хто вперше познайомиться з таємничим Гнатом, усе зрозуміє, але неодмінно захоче дізнатися про героя більше.
Я закрила книжку. Текст не пояснив мого дежавю. На зворотному боці книжки були невелике фото автора й коротка біографія. Але й це мені нічого не говорило. Я ніколи досі не бачила Дениса. Хлопець доволі типової зовнішності, як з’ясувалося, жив і творив у тому ж місті, що і я (отже, організувати зустріч із ним не так уже й складно, попри те, що він начебто зірка українського письменства), видав вісім книжок, хоч і був майже моїм ровесником.
Ого! Я була вражена. Це ж треба. Такий молодий, а такий продуктивний. Якби ще знати, що це за книжки. Чи пише він їх сам, чи за допомогою донора?..
І тут мене осяяло. Я знову почала пильно роздивлятися ілюстрацію на обкладинці.
Розкішний малюнок. Рідко можна побачити таке в оформленні книжок. Зазвичай ілюстратори − це не талановиті художники, а звичайні собі дизайнери, що штампують жахливі шаблонні, схожі, мов близнюки, зображення, і це завжди псує враження від самої книжки. Але тут я помітила руку майстра. Не халтурника, а справжнього митця.
Наче нічого особливого. На передньому плані обличчя молодого чоловіка. Риси всі дуже розмиті, крім очей. Вони неймовірні. Здавалося, що вони гіпнотизують. Ефект, як у різних прикольних штучок з Інтернету, коли дивишся на відео, на якому крутяться якісь кола, а через деякий час у тебе самої перед очима починає щось крутитися, виникають якісь галюцинації. Як художнику вдалося досягти такого ефекту на нерухомому, статичному зображенні, для мене залишилося загадкою. Та я − далі від біди − швидко відвела погляд від героєвих очей. На задньому плані маячіли якісь розмиті постаті, невпізнавані, не збагнеш − люди то чи якісь невідомі істоти. Усе це було намальовано якимись мазками, штрихами, але видно, що це свідомий задум художника.
Книга Ходіння Туди і Назад, автор Гальянова Тіна. Русская версия онлайн книги представлена в открытом доступе для чтения на мобильном телефоне или пк. Бесплатная библиотека Read-book-online.com - полные версии популярных, классических или новых книг в разных категориях онлайн бесплатно можете читать прямо здесь.
