Ходіння Туди і Назад - страница 41
Отак у моєму житті з’явилось іще одне задоволення. Я почала спілкуватися з близькими за духом людьми, які не уявляли свого життя без книжок. У мене вже було з ким обговорити прочитане, подискутувати й посперечатися. Тепер я нетерпляче чекала на нове свято в Книгарні. Знала, що вона мене знову чимось порадує. Я стала щасливішою.
Під час одного такого заходу я й познайомилася з ним.
− Мирон мене не на жарт лякає.
Каміла розповідала про свою подорож Країною. Метр уважно слухав. Зазвичай він самотужки здійснював планові ревізії, тому зараз намагався не випустити жодної деталі.
− Ця нова рок-опера, яку він задумав, дуже суперечлива. Надто вже вона важка для сприйняття. А ти ж сам розумієш, що музика має дуже великий вплив на людей, значно більший за, скажімо, літературу, хоч як це сумно визнавати.
− Але ж опера, як я зрозумів, іще не готова. Є лише задум. Чому ж ти вирішила, що ця музика може стати згубною для шанувальників Миронового таланту, чи то пак цього, як його?..
− Світозара Славетного…
− Так, так. Фронтмена «Синіх вовків». І що за назва? Хто її вигадав? Не знаєш, що вона означає?
Каміла зітнула плечима.
− Гадки не маю.
− Треба запитати в Мирона.
− Метре, ти відійшов від теми. Це зараз не головне.
− От і ні. Навпаки.
Він замовк. Жінка спробувала продовжити, але промовчала, наче здогадалася, до чого йдеться.
− Це головне. Це ще раз нагадує нам, як мало ми знаємо про наших товаришів, про донорів. Про що вони пишуть? Що намагаються донести? Ми так повірили в їхній талант, що цілком довіряємо всьому, що вони творять. Але ж тезу про те, що геній і зло несумісні, давно спростували. Краяни − геніальні митці. Але які вони люди? Геніальним може бути й негідник. От що відбувається в Мироновій голові, коли він пише свою музику? Які химери там рояться?
− Що ти пропонуєш? Цензуру запровадити?
− Та де там.
Метр знову замовк. Він щось уважно обдумував.
− Не цензуру. Ми не маємо права впливати на творців. Їх уже обрано, до того ж не нами.
− Що ж тоді?
− Та хоч би просто більше цікавитися їхньою творчістю. Тоді ми, якщо не зможемо вплинути на них, змінити щось, то хоч принаймні знатимемо, чого від них очікувати, щоб якась прикра несподіванка не вибила нас із колії. − Метр трохи помовчав і запитав: − То що ти там казала про нову рок-оперу?
− Я її не чула, бо, як ти слушно зауважив, твір іще неготовий. Але той запал, з яким Мирон розповідав про свій задум, мене чомусь налякав. Якийсь нелюдський, божевільний блиск був у його очах, аж я мимоволі здригнулася і якнайшвидше поспішила покинути Червону Вежу − мало не потрапила з переляку з Дороги Вітру на Болота.
− От тобі й маєш. − Чоловік знизав плечима.
− Та не хвилюйся, усе нормально. Але неприємне передчуття в мене залишилося. Некомфортно якось у Країні.
− Отож. Якісь наші донори стали занадто самовпевнені. І цей конфлікт між Авророю та Іллею, до речі, це засвідчує.
− Так, − Каміла замислилася. − Справді. Я про це якось і не подумала. А ти правий. Не скажу, що раніше вони дослухалися до сторонніх думок і порад, але принаймні ніколи не були такі категоричні, такі не прогнозовані. Якийсь внутрішній цензор гальмував їхні сміливі задумки, які могли б так чи так стати небезпечними, сумнівними.
− А що ж змінилося?
− Це ти, Метре, мусиш сказати.
− Якби ж знаття, − сумно констатував чоловік. − Я можу лише припускати, але не стверджувати. Якась невідома сила впливає на них. І я відчуваю, що коріння її росте звідти, звідки й решта наших проблем: і Коридор почав занадто часто про себе нагадувати, і ново присталих дедалі меншає. І, відчуваю, наші негаразди на цьому не завершаться…
− Тіпун тобі… − Каміла не стрималася.
− Ну, ну. Не розкисай. Упораємося. Що там іще цікавого?
− Та ніби нічого особливого. Усі працюють: пишуть, малюють, грають…
− Добре.
Метр підвівся й підійшов до дверей. Уже був узявся за ручку, щоб їх відчинити, аж раптом вони відчинилися самі, мало не збивши його з ніг, і до кімнати влетів розпашілий і страшенно збуджений Мирон.
− Мироне? − Метр розгубився. Яке нахабство! Отак без дозволу вриватися в його кабінет! − Що сталося?
Мирон намагався відсапатися, щоб спромогтися сформулювати свої думки, що бджолами вирували в його голові.
− Метре, вибачте. Заради Бога вибачте. Просто це неприпустимо. Такого ще не було. Ніколи…
− Та що врешті сталося? − не втрималася Каміла. − Ти ж мало не прибив Метра дверима.
Закид, звісно, цілком безглуздий. Навряд чи хтось у Нічгороді міг когось прибити, але хлопець знітився.
− Та вибачте… − розгублено пробурмотів, і Метр вирішив вступитися за бідолаху.
− Пусте. Розповідай по порядку, що сталося?
− Хтось краде мої ідеї, − випалив він на одному подиху так, наче сам боявся сказаного.
Чоловік із жінкою перезирнулися. Почуте справді вражало, бо такого просто не могло статися в Країні. Жоден донор ніколи б не наважився вкрасти в іншого ідею, якби той нею сам не поділився. Це найстрашніший злочин, який тільки можна було уявити. Тому ніхто й ніколи такого собі не уявляв.
Метр спохмурнів і попросив хлопця аргументувати свої слова, бо ж таке страшне обвинувачення не можна ставити на хистких підвалинах.
− А я аргументую, − Миронів голос звучав невпевнено, і це лякало ще більше. − Я давно вже замислив для свого Світозара чудову рок-оперу. Каміла не дасть збрехати − я нещодавно ділився з нею своєю ідеєю…
− Так, − мовила жінка, − я розповідала про це Метрові. То що ж сталося? Хтось украв цю ідею? Чи тобі зараз не про мене йдеться?
