− Ага! − засміявся юнак. − Ти, Мире, від скромності не помреш.
Хлопці ще трохи пожартували, і Мирон пішов, покинувши Олега, який таки вирішив дочекатися товаришів, щоб всипати їм добрячого прочухана за таку безвідповідальність.
Юнак ішов вулицею. Цвіли каштани, у повітрі пливло якесь спокійне блаженство. Він мав іще трохи часу, тому вирішив прогулятися. Катя чекатиме на їхньому звичному місці, у сквері біля пам’ятника Шевченкові.
Підійшовши до світлофора й дочекавшись, коли загориться зелене світло, Мирон упевнено рушив, аж раптом…
Сильна рука схопила його за комір і різко смикнула назад. Червона десятка, не гальмуючи, на величезній швидкості пронеслася за якихось півметра від нього.
Хлопець спершу навіть не збагнув, що сталося. Лише коли поряд почала галасувати й проклинати божевільного водія якась жінка, зрозумів: щойно хтось урятував його від смерті.
Мироновим тілом пробігло щось, схоже на судому. Так, наче хтось пронизав його поглядом. Та поряд, окрім жінки, нікого не було, а вона дивилася в інший бік, туди, де зникло авто, і грозилася кулаком.
Що з ним щойно сталося? Мирон не вірив у дива, та, здається, щойно став свідком одного з них.
Метр стояв на іншому боці вулиці. Так, він бачив Мирона. Не могло бути й сумнівів, що це саме той хлопець, якого він знав (хоч і зовні він виглядав інакше), який тривалий час мешкав у Країні й писав чудову музику для свого реципієнта Світозара. Але що він робив Тут, у Реальності? Зараз він мав би потрапити в аварію й упасти в кому. Але цього не сталося. Чому? Невже йому більше не місце серед творців?
Але як же так? Він же митець. А тепер виходить, Країна його не потребує? Чому? Бо Світозар навчився творити сам?
Метра пробрав холодний піт. Страшна загроза нависла над усіма митцями Нічгорода, Місяцеграда, Лисогірська, Червоної Вежі та решти міст. Отже, щойно реципієнт почне самостійно творити, його донор просто зникатиме, як це сталося з Мироном? Просто розчинятиметься в часі, а разом із ним − усі згадки про нього, усі сліди перебування в Країні?
Країну загрожено.
Хто наступний?
Треба терміново повертатися. Метр уже зрозумів, що сталося. Він уже не міг повернути юнака. Залишалося тільки шукати спосіб порятунку інших, тих, для кого ще не все втрачено…
...
− Не може бути! Юлія Альданова?
Я як стояла посеред Книгарні з якимось томиком у руках, так і заклякла…
Переді мною хтозна звідки виринув високий, гарний, усміхнений хлопець, якого я відразу ж упізнала.
Так, це він. Помилки не могло бути. Це Матвій. Читачі в Реальності і в Країні завжди мають однаковий вигляд.
Мабуть, тієї миті я була схожа на ідіотку: кліпала очима й не здатна була вичавити із себе й слова. Зустрічі «незнайомих знайомців», як-то Таня чи Денис, мене вже не дивували. Але Матвій − зовсім інша річ. Він, виявляється, весь час ходив десь поруч? І з ним мене звела якась сила.
Та раптом у мене виникла неприємна думка. Стоп: перші двоє − реципієнти, а юнак же − мешканець Країни. Отже, у його житті, хай там як, має статися неприємна подія, яку свого часу пережила і я сама. Не слід зайвий раз нагадувати, яка саме.
Я пильно дивилася на хлопця. На вигляд йому було стільки ж років, скільки тоді, коли ми вперше зустрілися в Нічгороді. Й оскільки зараз він живий-здоровий, то все в нього ще попереду, і, до речі, відбутися має зовсім скоро, тобто до зрілих літ він не доживе. Хоча, судячи з вигляду, Матвій належав до тих людей, вік яких важко визначити. З однаковим успіхом йому зараз можна дати як двадцять років, так і під сорок.
Я думала про жахливі речі, але сприймала їх уже якось зовсім буденно. Мене майже не лякало, що доволі симпатичний юнак у розквіті сил, який, певно, хоче жити, любити, бути щасливим, приречений пережити якусь страшну подію, впасти в кому, з якої точно ніколи не вийде. Натомість я розмірковувала, коли ж це станеться: завтра чи через десять років.
Та, зрештою, чи не все одно? Ліє, поглянь на себе. Що з тобою сталося? Ти перестала думати про життя, як звичайні, нормальні люди? Хто ти?!!
А Матвій ніяк не міг замовкнути.
− Я мало не до дірок зачитав «Відтінки чорного». Це неймовірна книжка. Навіть гадки не мав, що автор цього шедевру − така юна й симпатична дівчина.
О, зовсім забула. Так, я видала свій роман і назвала його «Відтінки чорного». Так, я, мабуть, трохи замолода для тих думок, які в ньому виклала. А ще я вже не така потворна, як раніше (тому не варто обвинувачувати Матвія в лицемірстві), бо вже місяці три, дякуючи Олеговим знайомствам, відвідувала приватну косметичну клініку, де мені робили різноманітні процедури: обробляли шрам лазером, ставили якісь компреси, щось там колупали. Усе це мало вкрай незрозумілі назви, які я навіть не пробувала запам’ятати. Результат приголомшливий (принаймні на перший погляд). Шраму вже майже не видно: він не такий чіткий, зблід і звузився. А ще я навчилася вдало його приховувати під шаром косметики.
Та більшу роль, мабуть, відігравала все-таки сила навіювання. Я повірила, що вже не така потворна, стала впевненішою в собі, тому в це повірили й решта людей.
Чому я на це наважилася? Адже й раніше мама пропонувала звернутися по допомогу до лікарів, але я відмовлялася. Спершу посилалася на брак коштів, але рідні казали, що це не проблема, знайдуть, якщо треба, позичать, аби лише я стала щасливою. Та це мене не переконувало. Що ж змінилося?
Зараз я точно знаю, що мені допомогла моя книжка. Так, саме вона. Раніше я ніби діставала якесь мазохістське задоволення, вважаючи себе непотрібною, ущербною, другорядною. Я відчувала фізичний біль і хотіла відчувати ще й душевний. Я ловила на собі співчутливі погляди, і мені це аж наче подобалося. Мені подобалося лякати людей, дивувати, спантеличувати. Я повільно себе нищила. Чому я це робила? Я не знаю відповіді. Та коли почала творити, мені одразу полегшало. Спочатку, і я вже про це казала, помітила, що коли пишу, то навіть фізичний біль відступає. А потім, коли вже роман був готовий і я вирішила його надрукувати, збагнула, як сильно хочу жити, до того ж повноцінно. Я зрозуміла: щоб випустити свою дитину у світ, маю дати раду й мамі, тобто собі. Мій роман учив любити життя, незважаючи на те, що навкруги вирує чорна смерть − чума; що кояться жахливі речі й знецінюється все: почуття дружби, родинні стосунки, кохання. Та герої «Відтінків чорного» завдяки загадковому Іоану таки навчилися це життя любити. Бо воно має безліч відтінків, воно як веселка. І заслуговує, щоб його цінували. А смерть − вона просто чорна, а чорний немає відтінків.
Книга Ходіння Туди і Назад, автор Гальянова Тіна. Русская версия онлайн книги представлена в открытом доступе для чтения на мобильном телефоне или пк. Бесплатная библиотека Read-book-online.com - полные версии популярных, классических или новых книг в разных категориях онлайн бесплатно можете читать прямо здесь.
