Денис розгублено все вислухав. Чому вона так болісно сприйняла цей роман? Адже Даміра була чудовою дівчиною. То й що, що не дуже вродлива, зате мала чарівну й добру душу. А те, що вона андроїд, то це ж лише легенда для сюжету − щоб зацікавити читача. А ще це мало наголосити на думці, що байдуже, у яких умовах ти народився, головне − ким ти став, ким сам себе зумів створити. Адже ми не обираємо ані батьків, ані Батьківщини, та можемо обрати свій шлях, своє майбутнє.
Хлопець не знав, що Лія не дочитала твору й до середини, інакше вона збагнула б, як трепетно ставиться автор до своєї героїні, з яким захопленням описує свою любов. Може, тоді вона не робила б таких категоричних висновків? Та особисті рани ще не зовсім загоїлися, і перші слова книжки посипалися на них, як сіль.
Тепер вони сиділи поруч, але геть чужі.
Запитання закінчилися. Почалася автограф-сесія. Лія підписували свої книжки й намагалася навіть голови не повертати в бік Лісового.
− Вибач, що образив тебе, − мовив Денис, коли всі вже нарешті почали розходитися й залишилися тільки гості та організатори свята, які вочевидь планували невеличке продовження з маленьким фуршетом в іншій, затишнішій аудиторії.
Хлопцеві ледь вдалося впіймати мить, коли Лія опинилася сама. Вона на хвилинку відійшла, щоб подзвонити додому, і коли вимкнула телефон, він уже стояв поруч.
− Не вибачайся. Сама винна. Ти ж питав мого дозволу, а я так і не відповіла.
Вона не вірила власним словам, але намагалася бути стриманою, наче їй зовсім не боляче, а той дзвінок − лише мимовільна слабкість.
− Я не думав, що тебе це так образить.
− Не думав…
Дякувати Богові, підійшов Дмитро Степанович, професор. Неприємну розмову перервано.
Метр стояв поруч і слухав. Що ж це коїться! Як же він втомився! Мало того, що в Країні постійно якісь сварки, так іще й тут. Може, він має й у Реальності порядок наводити?
Годі! Розбирайтеся самі. Зрештою, його справа − писати. Усе. Хай буде, як буде. Хочете − чекайте на донорів, хочете − творіть самі. Хочете − знищте все до біса, усю Країну. Він більше не втручатиметься. Чому бути − того не минути.
...
Я пішла по-англійськи. Фуршет на честь нашої зустрічі був саме в розпалі, та внутрішнє напруження не спадало, тому вирішила піти додому й трохи перепочити.
Хоч різноманітні клопоти, пов’язані з моєю письменницькою діяльністю, приносили задоволення, та все ж останнім часом я почала відчувати втому. Треба трохи розслабитися. Та й Денисова присутність мене напружувала. Коли нашу розмову перебили, він хотів її продовжити, довести до логічного кінця. Але я цього не хотіла, тому намагалася його уникати.
Таня теж поводилася якось незвично. Кидала в мій бік дивні погляди, якісь, я б сказала, злі. Що я їй зробила?
Одним словом, така вдала й продуктивна зустріч мала, на жаль, дуже напружене й неприємне продовження.
Я трохи поспілкувалася з Дмитром Степановичем і, непомітно вхопивши свої речі, вислизнула з аудиторії. Мій колишній викладач, людина досить поважного віку, був дуже приємним співрозмовником. Пам’ятаю, він читав нам курс лекцій із сучасної української літератури. Саме з його легкої руки я й познайомилася з постмодерними творами, які так вразили тоді юну дівочу душу, виховану на творчості Коцюбинського, Стефаника, Українки. «Рекреації» Андруховича, «Культ» Дереша, «Польові дослідження з українського сексу» Забужко він приносив на пари і щедро ділився ними зі студентами, які мало за них не билися. Кожному хотілося почитати щось таке епатажне, геть не схоже на те, що доводилося вивчати раніше. Певний час ми навіть трохи соромилися аналізувати з професором ці романи. Щедро приправлені ненормативною лексикою, відвертими еротичними сценами твори чомусь не в’язалися із серйозною постаттю сивочолого чоловіка. Але Дмитро Степанович − фахівець, чудово розумівся як на класичній літературі, так і на сучасній. Він знав усі новинки, стежив також і за місцевими авторами.
Тому мене так потішив його схвальний відгук на мій роман. Почути таке від авторитетної для себе людини завжди приємно. Тому на цій приємній ноті я й вирішила завершити не дуже вдалий вечір і пішла додому. На щастя, цього ніхто не помітив.
Та моєму здивуванню не було меж, коли при виході з території університету я побачила припарковану Матвієву машину.
Я впізнала її. Так, ми часом перетиналися з цим хлопцем. Він виявився моїм палким шанувальником і весь час про це нагадував. Та знала я про нього не так уже й багато, бо говорили ми зазвичай про мене, про мою творчість. Знала, що він має невеличкий бізнес спільно з товаришем, живе з дружиною в новому спальному районі, а у вільний час тренується, та найбільша його пристрасть − література. Я, роззявивши рота, слухала, як Матвій розповідає про своє захоплення. Знала, звісно, що він Читач, але там, у Нічгороді, він був не такий балакучий і не розповідав, як масово скуповує книжки, як часом ховає їх від дружини, бо вона не розуміє цього й злиться, що він читає в чергах, в обідню перерву, уночі.
Я дивувалася: де він узагалі брав час на читання, та й нащо це йому? Ось я, наприклад, читаю, бо це мій хліб − читати й писати. Ну, якби він хоча б обирав книжки з програмування різноманітних гаджетів (програміст за освітою, зараз він продавав побутову, комп’ютерну та іншу техніку, і якщо його напарник відповідав за суто організаційний, фінансовий бік справ, то обирав і стежив за її якістю безпосередньо Матвій). Але що йому давала художня література?
− Вона робить моє життя кольоровим, насиченим, не нудним, − відповів хлопець, коли я запитала в нього про це.
Книга Ходіння Туди і Назад, автор Гальянова Тіна. Русская версия онлайн книги представлена в открытом доступе для чтения на мобильном телефоне или пк. Бесплатная библиотека Read-book-online.com - полные версии популярных, классических или новых книг в разных категориях онлайн бесплатно можете читать прямо здесь.
