Ходіння Туди і Назад - страница 73

Він вважав своє життя нудним? Але ж мав начебто все, чого лише можна було побажати: кохану дружину, прибуткову роботу. Відвідував спортзал, а часом навіть брав участь у змаганнях з армреслінгу, мав нагороди…

Дивний він. Краще б не любив тих книжок. Може б, лишився живим…

Ось і зараз: сидів у машині й чекав на мене. Я помітила його ще під час зустрічі в аудиторії. Але потім він десь зник. Ясна річ, хлопець зрозумів, що на гостей чекає продовження, тож, мабуть, вирішив дочекатися надворі. Але ж це безглуздо! А якби я пробула тут іще бозна-скільки?

Матвій вийшов із машини й привітався. Спершу плутано пояснював, що його так зацікавила сьогоднішня зустріч, аж виникло бажання розпитати дещо особисто в мене, тому він і вирішив дочекатися й запропонувати поїхати в якесь приємніше місце.

За інших обставин я б відмовилася, але сьогодні, після всіх отих не надто приємних вражень, погодилася.

Ми сиділи в напівпорожній і дуже затишній кав’ярні, оформленій у середньовічному стилі. Навколо були різноманітні реквізити лицарської доби, що дихали подвигами й романтикою. Місце справді грандіозне. І не дивно, що Матвій обрав саме його: людина з таким літературним смаком має знати подібні місця в рідному місті й відвідувати їх.

− Знаєш, Юлю, − сказав він, − твоя книжка − це щось неймовірне. Коли я її вперше прочитав − наче закохався. Я ходив під враженням, у якійсь ейфорії. Цього не передати словами! А перечитуючи, закохувався знов і знов. Я навіть друзів cвоїх підсадив на «Відтінки чорного».

Я засміялася. Це звучало так, ніби моя книжка − якийсь наркотик.

− Так, так. Не смійся, − він наче виправдовувався. − Більше того: навіть Аня, моя дружина, прочитала роман, і їй він теж сподобався! А це, повір мені, аргумент, бо вона не надто охоча до книжок.

Який же він наївний. Я подивилася на хлопця, і мене охопило почуття ніжності, якогось навіть співчуття. Я знала: скоро, зовсім скоро він втратить усе, бо через свою щиру, чуйну душу має велике покликання, ціна якого теж велика. Я зрозуміла: треба тікати від нього якнайдалі. Не можна впускати його занадто глибоко у своє серце. Не зумію я пережити такої втрати, не зумію бачити, як він лежить, наче овоч, ні живий, ні мертвий, як довкола метушаться рідні, друзі, як заплакана дружина сидить біля його ліжка, тримаючи за руку, і сподівається, що він виборсається, − він же сильний! І тільки я знатиму, що цього ніколи не станеться! Бо він уже далеко, за межею. Робить те, про що мріяв усе своє життя: читає книжки, може, навіть і мої.

Вибач, хлопче. Але я не можу стати твоїм другом. Я не переживу нового потрясіння. Мені й так дуже важко. Дуже! Я не зможу жити в стані постійного очікування, коли це станеться. Ну от, може, сьогодні? Чи завтра? Чи через рік? Як це станеться? Ти потрапиш в аварію? Чи твій мозок вразить якась невідома інфекція?

Я не витримала своїх думок і вискочила, наче ошпарена, з кав’ярні, нічого не пояснивши Матвієві.

Можу собі уявити, що він про мене подумав. Але хлопець не побіг мене наздоганяти. Може, вирішив, що я відчула до нього щось, що мене налякало, змусило втекти, щоб не зайти у своїх почуттях занадто далеко?

Що ж. Хай ліпше думає так. Ми більше не побачимося. Так буде краще.

Було погідно. Останні осінні дні тішили своїм свіжим теплим повітрям. Сутеніло. Я вирішила пройтися додому пішки й не пошкодувала. Трохи заспокоїлася, опанувала себе. Завтра зателефоную Матвієві, вибачуся і (що вже там, доведеться прибрехати) скажу, що мені стало зле, тому побігла додому, бо не хотіла його зайвий раз тривожити.

Але дивні події в моєму житті не припинялися. Картина, яку застала вдома, вразила до глибини душі.

У кімнаті на дивані сиділа мама. Її очі були сповнені сліз, а поруч лежала остання Денисова книжка. І де вона тут узялася? Невже це я її тут залишила? Я ж так і не дочитала цей роман. А мама, виходить, читала?

− Доню, − почала вона таким тоном, що аж лячно було слухати далі. − Це ж роман твого друга, так? − вказала рукою на том.

Вона знала, що я знайома з письменником, знала також, що ми сьогодні разом були на презентації.

− Так, − несміливо мовила я, чекаючи, що вона скаже далі.

Якщо мама прочитала, то вона точно помітила, хто є прототипом Даміри. Можу собі уявити, наскільки їй було боляче читати, як її кровинку, єдину улюблену дитину зображають чудовиськом. Але те, що видала зараз мама, вразило мене ще більше. Бо все виявилося абсолютно навпаки.

− Люба моя, це ж неймовірно, − вона говорила зі щирим захопленням. − Цей хлопчик − просто диво. Це ж він тебе змалював, так?

Я спробувала вдати, що не здогадалася про це.

− Думаєш?

− А ти що − ні? Господи, це ж очевидно! Боже, який молодець. Як чудово! Я мало не плакала, коли читала. Я справді побачила тебе, твою душу, згорьовану, стражденну, яка ніби заручник свого недосконалого тіла, що тримає її, не дає нормально жити.

Мене немов оглушили. Отже, я чогось не помітила? Те, що насправді є виявом щирого захоплення, сприйняла за образу? То Денис своїм романом підносив мене, а я натомість розізлилася на нього, образила?

− І як цьому Лісовому вдалося так тонко тебе відчути? − продовжувала мама. − Ви з ним дуже близькі друзі?

− Ні…

− А шкода. Повір мені, він хороша людина. З такими варто дружити.

Я завжди вірила мамі. Вона дуже чуйна й добре розбирається в інших. І коли вже вона побачила в книжці щось таке, чого не помітила я, то схильна більше вірити їй.

− Знаєш, мамо… − Чомусь мені стало так соромно за себе, так захотілося виговоритися їй. − А я не дочитала до кінця.

− Чому? Як так можна, коли там же точно видно, що написано про тебе, хай і в алегоричній формі?