Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - страница 52
Ми всі сумуватимемо за нею. Здається, що без неї наше місто ніколи не буде таким, як раніше.
Дот Вімз
Будинок престарілих «Трояндова тераса»
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
11 травня 1986 р.
Евелін Кауч розкрила пластиковий мішечок, повний морквяних паличок і селери, який принесла з собою, і запропонувала подрузі. Місіс Тредґуд відмовилася, натомість продовжила їсти свої горішки з помаранчевим зефіром.
— Ні, дякую, люба, я не дуже добре засвоюю сиру їжу. Навіщо ви взагалі її їсте?
— Це щось на кшталт «Контролю ваги». Я можу їсти що завгодно і скільки захочу, але воно не повинно містити жир і цукор.
— Ви знову намагаєтеся схуднути?
— Так, я спробую. Але це важко. Я так погладшала.
— Ну, робіть як хочете, але я все одно вважаю, що, як на мене, ви чудово виглядаєте.
— Ох, місіс Тредґуд, мені це приємно чути, але я змушена носити шістнадцятий розмір.
— Мені ви важкою не здаєтеся. Ессі Рю… от вона була важкенька. Але, зрештою, вона завжди мала схильність до повноти, навіть маленькою дівчинкою. Здається, був час, коли вона важила понад двісті фунтів.
— Справді?
— Атож, але вона ніколи цим не переймалася. Завжди вдягалась у найкраще вбрання, зачіску прикрашала маленькою квіткою. Усі казали, що Ессі Рю виглядає, наче щойно з подарункової коробки. А ще вона мала найгарніші в світі ручки й ніжки. У Бірмінгемі тільки й мови було, що про її гарненькі маленькі ніжки, коли вона отримала роботу — грати на могутньому «Вурліцері»…
— На чому?
— Могутній «Вурліцер», орган. Він роками був у кінотеатрі «Алабама». Кажуть, це найбільший орган на Півдні, і я вірю, що це правда. Ми всі сідали на трамвай і їхали туди дивитися кіно. Я завжди ходила на фільми з Джинджер Роджерс. Це моя улюблена акторка, найталановитіша дівчина на весь Голлівуд. Я навіть не стану дивитися кіно, якщо її там немає. Вона вміє все: танцювати, співати, грати… що хочете…
Та все одно між картинами світло пригасало й усі чули, як чоловічий голос оголошує: «А зараз кінотеатр „Алабама“ гордий вам представити… (він завжди так і казав: „гордий вам представити“) міс Ессі Рю Лаймвей, виконавицю музичних п’єс на могутньому „Вурліцері“». І здалека починала лунати музика… А тоді раптом на сцені з’являвся цей велетенський орган, виростав прямо з підлоги, а за ним була Ессі Рю, граючи свою ключову тему — «Я кохаю чоловіка з Місяця». І всі прожектори були спрямовані на неї, а звук органа сповнював зал і змушував тремтіти крокви. Потім вона озиралася, посміхалася, і при цьому жодного разу не взяла хибної ноти, а тоді переходила до наступної пісні. Не встигали ми отямитись, як вона вже грала «Зорі падають над Алабамою» або «Життя — лише миска черешні», а її крихітні точені ніжки пурхали над тими педалями, наче метелики! Вона носила туфлі з ремінцями на гомілках, які спеціально замовила в універмазі Лавмена.
І хоча зовні Ессі Рю видавалася пухкенькою, але то було лише її тіло — не вона.
У кожного є свої привабливі риси. Вона знала свої та вміло їх обігрувала. Ось чому мені нестерпно дивитися, як ви знущаєтесь із себе. Я вже якось казала місіс Отис: «Евелін Кауч має найгарнішу шкіру, яку я тільки бачила». Я казала: «Вона виглядає так, ніби її мати все життя загортала її в бавовну».
— Що ж, дякую, місіс Тредґуд.
— Але ж це правда. У вас на обличчі — жодної зморшки. А ще я казала місіс Отис, що, як на мене, вам слід подумати про те, щоб продавати косметику «Мері Кей». З вашою шкірою й вашою особистістю, закладаюся, у вас швидко з’явиться рожевий «кадилак». У моєї сусідки, місіс Гартман, є племінниця, яка продає косметику — так от, вона заробила для компанії чималу купу грошей, і фірма «Мері Кей» у нагороду подарувала їй рожевий «кадилак». А вона навіть наполовину не така гарненька, як ви.
Евелін промовила:
— Ой, місіс Тредґуд, дякую, що так кажете, але я вже застара, щоб розпочинати щось подібне. Їм потрібні молоді жінки.
— Евелін Кауч, як ви можете таке казати! Ви ще зовсім молода жінка. Сорок вісім років — та це дитячий вік! У вас ще половина життя попереду! Мері Кей байдуже, скільки вам років. Вона сама давно вже не юначка. Якби я була у вашому віці й мала таку шкіру, я б неодмінно спробувала заробити собі той «кадилак». Звичайно, довелося б отримати водійські права, але я б все одно намагалася. Лише подумайте, Евелін, якщо ви проживете стільки, скільки й я, це означає, що у вас попереду ще тридцять сім років…
Евелін засміялася.
— А як воно — бути вісімдесятишестирічною, місіс Тредґуд?
— Ну, я не почуваюся якось інакше. Як я вже казала, вік підкрадається непомітно. Учора ти молода, а сьогодні твої груди й підборіддя відвисають, і на тобі вже гумовий пасок. Але ти не почуваєшся старою. Звичайно, я це бачу, коли дивлюся в дзеркало… іноді це лякає мене ледь не до смерті. Моя шия схожа на старий гофрований папір, і стільки зморшок, що нічого з цим не вдієш. Колись я користувалася кремом «Ейвон» проти зморшок, але він діяв лише годину, а тоді вони всі поверталися, тож зрештою я припинила ці дурниці. Більше навіть не фарбуюся, хіба трохи лосьйону наношу й підкреслюю брови олівцем, щоб було помітно, що в мене є брови… Вони тепер зовсім білі, люба… І в мене повно вікових плям, — вона подивилася на свої руки. — Цікаво, звідки ці малі цятки беруться.
Вона розсміялася.
— Я застара навіть для того, щоб зробити гарну фотографію. Френсис хотіла мене зняти разом із місіс Отис, але я сховала голову. Сказала, що від моєї фізіономії ще камера зламається.
