Сезон гроз - страница 28
— Незмірно вдячний. А свідчення і фактури? Левкрота з Цизмару, вовкулака із Гуаамезу? Що з документами? Тими, які князь зволив використати, як … театральні реквізити.
— Документи, — Еґмунд глянув йому в очі, — поки що залишаться в мене. У безпечному місці. Безумовно.
* * *
Коли він повернувся, дзвін короля Белогуна саме відбивав північ.
Треба віддати Корал належне — побачивши його спину, вона зберегла стриманість та спокій. В неї навіть голос не змінився. Майже не змінився.
— Хто це зробив?
— Вігілозавр. Такий ящір.
— Ящір наклав ці шви? Ти дозволив, щоб ящір тебе зшив?
— Шви наклав медик. А ящір…
— Дідько забирай ящера! Мозаїк! Скальпель, ножиці, пінцет! Голку і кетгут! Еліксир Pulchellum! Відвар алое! Unguentum ortolanil! Тампон і простерилізовані пов’язки! І приготуй компрес з меду та гірчиці! Давай, дівчино, ворушись!
Мозаїк впоралася напрочуд швидко. Літта взялася за операцію. Відьми́н сидів і мовчки терпів.
— Медикам, які не знаються на магії, — процідила чародійка, накладаючи шов, — слід заборонити практикувати. Хай би викладали в університеті. Зшивали трупи після розтину, гаразд. Але не допускати їх до живих пацієнтів. Та я, мабуть, не дочекаюся цього, все йде в протилежному напрямку.
— Адже лікує не тільки магія, — ризикнув висловити власну думку Геральт. — А хтось лікувати мусить. Спеціалізованих магів-цілителів жменька, звичайні чародії не хочуть цим займатися. Не мають часу або вважають, що не варто.
— І правильно вважають. Наслідки перенаселення можуть бути фатальними. Що це в тебе? Те, чим ти бавишся?
— Це з вігілозавра. Було прикріплене до його шкіри.
— І ти це зірвав як належний переможцеві трофей?
— Зірвав, щоб показати тобі.
Корал уважно придивилася до латунної планшетки завбільшки як дитяча долоня. І до знаків, які на ній були витиснені.
— Цікавий збіг обставин, — сказала вона, прикладаючи йому гірчичник до спини. — Особливо беручи до уваги той факт, що ти саме в ті сторони й вибираєшся.
— Я кудись вибираюся? Ах, правда, я й забув. Твої конфратри і їх плани щодо моєї особи. Вони вже ці плани уточнили й повідомили тебе?
— Саме так. Я дістала звістку. Тебе запрошують прибути до замку Ріссберг.
— Запрошують, як зворушливо. До замку Ріссберг. Резиденції славетного Ортолана. Як я розумію, відмова не приймається.
— Я б не радила. Просять, щоб ти прибув якнайшвидше. Враховуючи твої поранення, коли б ти зумів вирушити?
— Враховуючи мої поранення, ти сама мені скажи. Це ж ти медичка.
— Скажу. Пізніше… А зараз… Тебе якийсь час не буде, я сумуватиму… Як ти зараз почуваєшся? Чи зможеш… Це все, Мозаїк. Йди до себе, не заважай нам. Що означає ця усмішка, панянко? Зафіксувати її в тебе на губах на довше?
Інтерлюдія
Горицвіт, Півсторіччя поезії
(фрагмент чорновика, який ніколи не ввійшов до офіційного видання)
По правді кажу: відьми́н дуже багато мені завдячував. Чим далі, тим більше.
Візит у Пирала Пратта, закінчений, як знаєте, бурхливо й криваво, приніс, однак, і певні профіти. Геральт вийшов на слід викрадача його мечів. Це ж моя заслуга була, це я, завдяки спритності моїй, скерував Геральта до Равеліну. А другого ж дня по тому я, а не хто інший, наново Геральта озброїв. Не міг я дивитися, як він ходить безборонний. Скажете, що відьми́н ніколи не буває безборонним? Що це навчений всякої боротьби мутант, вдвічі сильніший і вдесятеро швидший за звичайну людину? Котрий трьох озброєних драбів дубовою клепкою бондарською миттю на землю вкладає? А на додачу ще й магією володіє, Знаками своїми, які його незлецьки захищають? Правда. Але таки меч є меч. Постійно він мені повторював, що без меча чується як голий. От я його мечем і узброїв.
Пратт, як знаєте, віддячився нам з відьми́ном фінансово, не дуже щедро, але все ж. Назавтра зранку, як Геральт мені доручив, поспішив я з чеком до філії Дж’янкраді. Віддав чек на інкасацію.
Стою, роздивляюся. І тут бачу — хтось пильно до мене приглядається. Жіночка, не стара, але й не дівча яке, одягнена елегантно і зі смаком. Не новина мені дамські погляди захоплені, проти моєї мужньої й хижої вроди жодна не встоїть.
Жіночка підходить, представляється Етною Ясідер і мовить, що я їй знаний. І нічого дивного, всі мене знають, слава моя випереджає мене, куди б я не вдався.
— Вістка до мене дійшла, — каже, — про лихую пригоду, що спіткала твого, пане поете, друга — Геральта-відьми́на. Знаю, що оружжя втратив і що нове йому потрібне. Знаю, як тепер трудно добрий меч роздобути. Так вже вийшло, що є такий меч серед майна мого. Спадок мужа покійного, хай боги мають його душу в опіці своїй. Саме до банку приходжу, щоб меч той продати, бо нащо він вдовиці? Оцінив банк меч мій і хоче в комісію прийняти. Але ж мені гроші готові пильно потрібні, мушу-бо небіжчикові борги сплатити, а то кредитори мене загризуть. Отож…
Мовивши теє, бере вона завинятко з адамашку і меч з нього розгортає. Чудо, кажу вам. Легкий, як пірце. Піхви зі смаком та елегантні, руків’я обтягнуте ящірчиною шкірою, гарда золочена, на ефесі яспис, мов голубине яйце. Добуваю з піхов і очам своїм не вірю. На клинку, саме над гардою, знак у формі сонця. А відразу далі інскрипція: «Не добувай без причини, не ховай без честі». В Нільфгаарді ефес кутий, у Віроледі, місті, що кузнями зброярськими на весь світ славне. Доторкаюсь до вістря пучком великого пальця — як тая бритва, кажу вам.
А що я не в тім’я битий, то виду не показую, дивлюся байдуже, як банківські писарчуки пораються, а якесь бабище мосяжні клямки полірує.
