Сезон гроз - страница 29
— Банк Дж’янкарді, — мовить удовиця, — у двісті корун цей меч оцінив. В комісії. Але як за готовий гріш, то я б і за сто п’ятдесят продала.
— Го, го, — я їй на те. — Сто п’ятдесят — то купа грошей. Цілий дім можна купити. Як малий, звісно, і на передмісті.
— Ах, пане Горицвіте, — жіночка руки ламає і слізки ронить. — Кпите собі з мене. Серця, вашмосце, не маєте, щоб так вдову визискувати. Але я в потребі, то хай вже вам буде: за сто.
І от так, любі мої милі, я проблему відьми́нову і розв’язав.
Мчу «Під Краба й Белону», Геральт вже там сидить, над яєчнею зі шпондерком, га, певно в рижої відьми знову на сніданок були тільки сир та зелена цибулька. Підходжу і — трах! — меч на стіл. Йому аж заціпило. Ложку покинув, зброю з піхов витягнув, оглядає. Обличчя як з каменю. Але я звичний до його мутації, знаю, що емоції в нього приховані. Хоч би не знати, який був захоплений і щасливий, нізащо цього не помітиш.
— І скільки ти за це дав?
Хотів я відповісти, що то не його справа, але вчасно згадав — таж я його власними грошима платив. Що ж, зізнався. Він руку мені потис, нічого не сказав, на виду не змінився. Такий вже він. Простий, але щирий.
І каже мені, що від’їжджає. Сам.
Ще я й не встиг запротестувати, а він:
— Я б хотів, щоб ти залишався у Кераку. За всім пильнуй, все слухай!
Розповів про свою нічну пригоду з принцом Еґмундом. І весь час віроледанським мечем бавився, як дитина новою цяцькою
— Я не планую, — каже мені, — князю служити. Ані охороняти короля під час серпневого весілля. Еґмунд і твій кузен запевняли, що викрадача моїх мечів от-от затримають. Я їх оптимізму не поділяю. І це мені навіть на руку. Маючи мої мечі, Еґмунд тримав би мене на гачку. Я волію піймати злодія сам, в Новіграді, в липні, перед аукціоном у Борсоді. Здобуду мечі і більше в Кераку не покажуся. А ти, Горицвіте, тримай рот на замку. Про те, що сказав нам Пратт, ніхто не сміє довідатися. Ніхто. З твоїм кузеном-інстигатором включно.
Я заклявся, що мовчатиму як могила. Він на мене дивно поглядав. Так, наче не вірив.
— А що всяко може повернутися, — каже далі, — то мушу мати запасний план. Я б хотів якнайбільше знати про Еґмунда і його братчиків, про всіх можливих претендентів на престол, про самого короля, про всю королівську родинку. Хочу знати, що вони заміряють і про що тихцем змовляються. Хто з ким тримає, які фракції діють і так далі. Ясно?
Я йому на те:
— Літти Нейд, — кажу, — ти в це втягувати не хочеш, так мені видається. І добре чиниш. Рудоволося красуня, без сумніву, чудово орієнтується у цікавих тобі справах, але надто багато її в’яже з тутешньою монархією, щоб вона зважилася на подвійну лояльність, це раз. А два — не дозволь їй здогадатися, що ти швидко зникнеш і вже не повернешся. Бо реакція може бути бурхливою. Ти вже, либонь, досвідчив, що чародійки не люблять, коли хтось зникає.
— Що ж до решти, — обіцяю, — можеш на мене покластися. Пильнуватиму і слухатиму все, що треба. А тутешню королівську родинку я вже знаю і пліток наслухався силу. Милостиво тут пануючий Белогун змайстрував собі численну прогенітуру. Жінок міняв часто й легко, щойно нову набачив, як стара доречно зі світом прощалася, через дивний збіг заслабнувши раптом на хворобу, проти якої медицина безрадна. Отож-то є сьогодні в короля четверо законних синів, кожен від іншої матері. Безлічі дочок навіть не згадаю, ті на трон претендувати не можуть. І байстрюків теж не рахую. Варто, однак, згадати, що майже всі значні посади та уряди в Кераку зайняті королівськими зятями, кузен Феррант є винятком. А нешлюбні синове керують торгівлею і промислом.
Відьми́н, бачу, слухає пильно.
— Четверо синів від законних шлюбів, — веду я річ далі, — це за старшинством так: первородний, імені не знаю, бо при дворі заборонено його згадувати, після сварки з батьком виїхав і слід по ньому застиг, ніхто його більше не бачив. Другий, Елмер, — слабоумний пияк, тримають його під замком, це ніби державна таємниця, але в Кераку всі те знають. Реальними претендентами є Еґмунд і Ксандер. Ненавидяться, а Белогун спритно з того користає, обох тримає в непевності, а щодо питання сукцесії, то тут не раз демонстративно фаворизує і манить обіцянками когось із байстрюків. А тепер шепочуться по кутках, наче пообіцяв корону синові від нової дружини, саме тої, з якою офіційно бере шлюб на Ламмас.
— Я й кузен Феррант, — веду далі, — думаємо однак, що це обіцянка-данка, а дурному радість, старий хрін хоче схилити молоду жіночку до запалу в постелі. Що Еґмунд і Ксандер — єдині реальні спадкоємці. А якщо це вимагатиме coup d’état, то у виконанні когось з цих двох. Я з обома знайомий, через кузена. Обидва такі, мені видалося,… слизькі, як гімно в майонезі. Якщо ти розумієш, що я цим хочу сказати.
Геральт підтвердив, що знає, що і в нього самого таке ж враження після розмови з Еґмундом, тільки що він не вмів це так вдало сформулювати. А потім глибоко задумався.
— Я скоро повернуся, — каже врешті. — А ти тут дій і пильнуй за справами.
— Заким попрощаємося, — я йому на те, — будь другом, розкажи мені про ученицю твоєї магічки. Ту прилизану. Та ж то правдивий пуп’янок рожі, трішки з нею попрацювати, і розквітне препишно. Думав я, що коли присвячу себе цій справі…
Йому лице змінилося. І як вальне кулаком об стіл, аж кухлі підскочили.
— Лапи геть від Мозаїк, дармограю, — так ото до мене, без крихти респекту. — Вибий її собі з голови. Чи ти не знаєш, що ученицям чародійок суворо заборонений навіть найневинніший флірт? За найменшу таку провину Корал визнає її негідною науки і відішле до школи, а це для учениці страшенна компрометація і втрата обличчя, я чув про самогубства на цьому ґрунті. А з Корал жартувати нічого. Вона почуття гумору не має.
