Кінець світу в Бреслау - страница 49
— Нехай Шпехт із відділу каталогів, — залунав Гартнерів голос, — принесе шухляди тематичного каталогу на слова «Бреслау», «Криміналістика», «Сілезія». Прошу замовити для мене телефонну розмову з директором Міської бібліотеки Теодором Штайном. Так, доктор Теодор Штайн. По обіді, увечері… будь-коли.
Мокк набрав черговий номер і швидко переконав молодика, аби той перервав важливі збори, на яких присутній радник Домаґалла.
— Щиро вітаю, Герберге, — мовив він, почувши ледь роздратований голос свого партнера по бриджу. — Я веду зараз важливу справу. Так, так, я знаю, що завалив тобі, але справа дуже термінова. Мені треба переглянути справи усіх сектантів, якими займалися твої люди. Особливо мене цікавить все про секту «Сепульхрум Мунді» та Олексія фон Орлоффа, який її очолює. Добре, занотуй… Не знаєш, як написати «Сепульхрум»? А що в тебе було з латини? Я так і гадав…
— З головного читального залу, — у голосі директора вчувалося збудження, — прошу негайно мені принести такі книжки: «Antiquitates Silesiсае» Бартезія і «Злочинний світ давнього Бреслау» Гаґена.
Мокк ізнову підняв трубку, але вже не віддавав наказів, а вислуховував Мюльгауза, який виговорював йому на підвищених тонах. За кілька хвилин він відсунув слухавку від вуха, а другою вільною рукою постукав цигаркою об стільницю. Коли голос на кілька секунд замовк, Мокк запалив цигарку й почав дивний діалог, у якому його лаконічні слова щомиті переривалися гнівними й майстерно побудованими фразами шефа.
— Так, я розумію, що повівся як нахаба, полишаючи збори… Це новий слід… Усе поясню завтра… Так, знаю, це останній шанс… Я зловживав вашим терпінням, пане директоре… Знаю… Буду завтра… О восьмій ранку… Так, неодмінно… Дякую й перепрошую…
Мокк поклав трубку й знову тепло подумав про Райнерта й Кляйнфельда. Вони нічого не сказали Мюльгаузові й пішли стежити за фон Орлоффим.
Гартнер саме закінчив віддавати розпорядження й увійшов до кабінету, несучи пальто й капелюх Мокка. За мить обидва рушили в бік дверей. Гартнер пропустив Мокка наперед і радісно всміхнувся до панни Гаманн. Його мрії про завиванець, схоже, збувалися.
Бреслау,
п’ятниця 9 грудня,
десята година вечора
Бреслау тонуло у м’якому пухові снігу. На Занд-штрасе було безвітряно й тихо. Часом долинав гуркіт якогось авто, зрідка дзвонили сани. Навіть дзенькіт останніх трамваїв, що сунули в бік Ноймаркт і Головної пошти, приглушувала м’яка заметіль. Вікна монастиря Норбертинців блищали привітним теплом. Мокк споглядав усе це з вікна старого монастиря Августинів на Піщаному острові, де знаходилася Університетська бібліотека. Він був далекий від настрою радісного святкового очікування, що його, здавалося, випромінювало ціле місто. Його не цікавили ані Піщаний міст, ані гімназія св. Матвія, ані Музей мінералогії. Його цікавили яскраві вогники ялинок у вікнах убогих кам’яниць на Рітґер-пляц, у яких втомлений працею батько, в очікуванні вечері відкладає люльку з дешевим тютюном і підкидає на колінах дітей, що радісно верещать, а їхні крики не дратують ані батька, ані матері. Підперезана смугастим фартухом, вона саме ставить на гарячу конфорку каструлю із супом для чоловіка. Щодня одне й те ж — крупник з вуджениною, задоволена, сита відрижка, поцілунок по вечері, повний диму рот, діти, яких із лайкою заганяють до купелі у величезній паруючій балії, їхні порожевілі від сну личка, чоловікові руки під важкою периною. Щодня одне й те ж — віра, надія, любов.
Мокк підійшов до дверей Гартнерового кабінету й поклав долоню на клямку.
«У цих кам’яницях, — думав він, — у чорних від кіптяви кухнях, під повними блощиць шпалерами живе ще одна чеснота, неєвангельська чеснота, для якої не знайшлося місця в стерильно чистій п’ятикімнатній квартирі на Редіґер-пляц. Цієї чесноти не вдалося туди заманити ані силою, ані лестощами, ані дорогими подарунками, вона не бажала більше там залишатися, вона покинула невдовзі по шлюбі ефемерну дружину й упевненого в собі чоловіка, які не визначилися зі своїми потребами. Вона — бо не вміла, він — бо не хотів. Вона полишила їх на самих себе: її, що гордовито мовчала, і його, що оскаженіло бився об стіну квадратною головою. Як зветься ця чеснота, що погордувала помешканням на Редіґер-пляц?»
Мокк відчинив двері, випустив служника, що тягнув відро з вугіллям, і почув Гартнерів голос:
— Так, пане директоре Штайн, мені йдеться про книжкові позиції із загального каталогу, або ж створення тематичного списку за наступними ключовими поняттями: Сілезія, криміналістика, Бреслау. Якби ці поняття перетиналися в якійсь книжці, це було б чудово. Якщо ж ні, то дуже прошу вас надіслати мені список книжок, яких стосується хоч би одне із цих ключових слів. Гадаю, що якби я вирішив згодом ці книжки взяти… Так? Це чудово, дякую за ласкаву згоду…
— Мокк зачинив двері кабінету й пішов до туалету. Минаючи служника, обійняв його за плечі й прошепотів:
— Знаєш, як називається чеснота, яка не побажала оселитися в мене?
— Ні, не знаю, — відповів власник зарослого густим волоссям вуха.
— Вірність, — зітхнув Мокк і увійшов до туалету. Він зачинився в кабінці й докладно оглянув маленьке віконце, за яким засинало місто, повне вірних дружин, дітей, що всміхалися уві сні, й утомлених працею батьків, місто розпашілих печей, вірних собак, що скавучать від радості, дивлячись на господарів мудрими очима. У цьому місті його п’ятикімнатна квартира була дивним curiosum, понурою дивовижею.
